Головний редактор Kyiv Post про те, як протистояти злочинам проти журналістів, коли посадовці бездіяльні.
Зазвичай, коли в Україні вбивають журналіста, негайно лунають заклики до всебічного і ретельного розслідування — треба знайти винних і притягнути їх до відповідальності.
Якщо вбитий журналіст достатньо відомий чи має впливових прибічників, політики та прокурори часто пробують утихомирити громадськість, оголошуючи, що вони беруть розслідування під «особистий контроль» і робитимуть усе можливе, щоби цей ганебний злочин був розкритий.
Чому ж тоді убивць в Україні майже ніколи не притягають до відповідальності?
Проста відповідь полягає в тім, що багатьом посадовцям байдуже. Тому ми як журналісти маємо мобілізувати всеможливі ресурси, щоб до наступного вбивства журналіста в Україні створити свої розслідувальні команди. Зважаючи на історію безкарних злочинів, наступне вбивство буде.
Не розраховуймо на політиків.
Як ми знаємо зі сумної історії, вони можуть стояти за вбивцями чи заплющувати очі на злочини.
Не розраховуймо на правоохоронців.
Вони зайняті поділом сфер впливу, їхні пріоритети зміщені, а компетентність під сумнівом. Вони засвідчили свою цілковиту нездатність розкривати будь-які хоч трохи заплутані жорстокі чи фінансові злочини. Це разюча неспроможність як для правоохоронного апарату зі щонайменше трьома стами тисячами працівників — якщо врахувати Міністерство внутрішніх справ та Службу безпеки України. Вони радше заплющать очі на банківське шахрайство на 20 мільярдів доларів, аніж передадуть справу компетентним підрозділам, які розслідуються масштабні фінансові злочини.
Не розраховуймо на прокурорів.
Назвіть одного хорошого генерального прокурора в Україні. Назвіть один вирок високопосадовцю за вбивство чи корупцію? Складно, еге ж? Офіс генерального прокурора з його 12 чи 15 тисячами працівників (удачі тим, хто спробує з’ясувати точну кількість) історично створили для захисту впливових людей, переслідування опонентів та витрушування грошей із підприємців. Тут відкривають справи за хабар і закривають так само за хабар. Ситуація відносно покращилась, звідколи до влади прийшов президент Володимир Зеленський — офіційні бізнеси повідомляють про незначну кількість проблем, пов’язаних із Офісом генпрокурора.
Не розраховуймо на суди.
Судді надто часто підкуплені і надто часто обстоюють несправедливість, а не навпаки.
Зважаючи на печальний стан правоохоронних органів та політичної волі у цій державі, спеціальна команда журналістів-розслідувачів, приватних детективів, судових експертів та фахівців-комунікаційників могла би спрацювати краще, ніж офіційні слідчі чи політики.
Ця команда, розслідуючи наступне вбивство журналіста в Україні, не мала би законних повноважень. Але її сила — присоромлювати посадовців та змушувати їх вчиняти правильно — могла би виявитися ефективною.
Зрештою, ми знаємо одне з їхніх слабких місць: потужний і стабільний негативний розголос.
Перечитуючи «Обезголовленого» — відмінну книжку колишнього редактора Kyiv Post Ярослава Кошіва про події 16 вересня 2000 року, коли викрали й убили Геогрія Ґонґадзе, я згадую, що саме, на мою думку, було основною причиною вбивства.
Це була, просто кажучи, параноя тодішнього президента Леоніда Кучми та його одержиме намагання зробити так, щоб про його схильність до диктаторського управління не говорили погано. Він був недостатньо відважним, аби чути гострі запитання на телевізійних шоу, критику на недовговічній радіопрограмі чи у текстах «Української правди», яку в 2000-х ще мало хто читав.
Кучма може як завгодно від цього відкараскуватися, але він назавжди буде причетним до вбивства Георгія Ґонґадзе як підозрюваний організатор, наскільки мені відомо і наскільки свідчать докази.
Злочинна зацикленість Кучми зафіксована в сотнях годин аудіозаписів, які оприлюднив тодішній керівник відділу президентської охорони Микола Мельниченко, в якого, імовірно, були впливовіші покровителі. Цього листопада спливло 20 років відтоді, як депутат Олександр Мороз оприлюднив ці аудіозаписи для загалу.
Адміністрація Кучми спершу відреагувала приголомшеною мовчанкою. Потім оскаржувала справжність аудіоплівок. Та оскільки так багато злочинних наказів Кучми, зафіксованих на аудіо, збігалися з реальними подіями, адміністрація президента змінила тактику та почала оскаржувати законність використання плівок як доказів у суді.
Від самого початку цієї історії представники адміністрації Кучми замилювали очі публічною брехнею та відвертанням уваги. Вони втручалися у розслідування — починаючи з виявлення обезголовленого тіла Ґонґадзе 2-го листопада 2000 року. На той час більшість медіа були під президентським тиском й мусили дотримуватись офіційної лінії. Передовсім, звичайно, захищав Кучму телеканал його зятя Віктора Пінчука — ICTV.
Лише завдяки приголомшливій кількості доказів, наполегливому прагненню до справедливості вдови Мирослави Ґонґадзе та людей, які її підтримували, та зміні влади після Кучми вдалося покарати чотирьох міліціонерів, які викрали й убили журналіста.
А потужний тиск з боку журналістів, багато з яких віднайшли свою незалежність та сміливість якраз після вбивства Ґонґадзе, у цьому допоміг.
Ця єдність і цілеспрямованість із часом еволюціонували. Коли журналіста Павла Шеремета підірвали в його машині на шляху до роботи 20 липня 2016 року, вже наступного року журналісти-розслідувачі випустили фільм «Убивство Павла».
Премія Георгія Ґонґадзе — ще одна така ініціатива.
Видання Kyiv Post за фінансової підтримки Фонду «Справедливість для журналістів», створило цикл розслідувань «Померлі за правду», аби переглянути випадки вбивства журналістів за період незалежності України.
Звичайно, на міжнародному рівні докладається багато зусиль, аби привертати увагу до таких випадків.
У 2018 році американське видання The Washington Post організувало Товариство свободи преси і до нього долучилися багато організацій, які звертають увагу громадськості на вбивства чи переслідування журналістів. На сайті видання є оновлювана публікація з історіями журналістів, які опинилися у скруті через свою професію.
Ці та інші ініціативи, можливо, не приведуть нас до справедливості, але можуть привести до правди. А це вже непоганий утішливий приз.
Ці ініціативи також не скасують минулого. Але в майбутньому люди, які хочуть нашкодити журналістам, можуть переосмислити свої наміри, якщо усвідомлять: навіть якщо їм немає чого боятися правоохоронців, їх викриють, знеславлять і переслідуватимуть до кінця їхнього життя.
Оригінальний текст Brian Bonner: Journalists, we’re on our own
Переклала та адаптувала Людмила Смоляр
Головне зображення Torsten Dederichs
