Українські ЗМІ, які мають акредитацію в Білорусі та Росії, повинні дуже ретельно підходити до відбору спецкорів у цих країнах, аби виключити (чи принаймні звести до мінімуму) можливість бути звинуваченими у шпигунстві на користь України.
Мій висновок, можливо, комусь і не сподобається, але, на мій погляд, неприпустимо під час неоголошеної війни з Росією ризикувати свободою своїх співробітників із числа офіцерів запасу, знаючи, що ворог (мається на увазі країна-агресор) не спить. Навряд чи сталися би подібні арешти, якби Росія не анексувала Крим та не вела би бойових дій на Донбасі.
Саме такою є ситуація із заарештованими за кордоном українськими журналістами — спецкором «Укрінформу» у Франції Русланом Сущенком, який уже більше року перебуває під слідством у Росії та акредитованим у Білорусі кореспондентом «Українського радіо» Павлом Шаройком. Обом журналістам висунуті абсурдні, на перший погляд, звинувачення у шпигунстві на користь України. Звісно ж, це «шпигунство» (або по-доброму «розвідка») спрямовано проти Росії, тому головним замовником цих арештів є ФСБ.
У випадку з Романом Сущенком ефесбешники дочекалися його приватного візиту до Москви, де й провели арешт. Формально «прокол» проглядається в біографії журналіста, який, виявилося, має військове минуле та відповідне військове звання. Кремлівським жандармам це тільки на руку для виправдовування своїх дій, також це дуже добре підходить для трафарету звинувачення у шпигунській діяльності. Вони навіть заявили, що журналіст є полковником Головного управління розвідки (ГУР), тому й вирок може бути чималеньким — 20 років позбавлення волі. Чи була в Сущенка така вже необхідність пертися прямісінько в лігво московського звіра, — наразі вже не так і важливо. Україна має шукати вихід для його звільнення. Але чи знайде?..
А ось що стосується Павла Шаройка, то тут уже формальний привід для арешту та звинувачення лежить на поверхні: він, на відміну від Сущенка, справді проходив свого часу службу в головному управлінні розвідки та мав звання полковника! Яка в нього була посада — керівник прес-служби чи якась інша, то вже справа десята. Для сторони звинувачення — білоруського КДБ — це справжня знахідка та 100 %-ве потрапляння «під ковпак» ретельного спостереження. Що з часом і призвело до його арешту.
Українська сторона може доводити скільки завгодно, що Шаройко вже давно у військовому запасі, тому працює як цивільний журналіст, але це жодним чином не вплине на слідство. Ми можемо та будемо писати численні петиції про звільнення колеги, звертатися до Європейського суду з прав людини, проте Мінськ навряд чи добровільно звільнить кореспондента «Українського радіо». Не для того він був заарештований. Цю брудну гру веде Москва, а там своя стратегія щодо заручників-журналістів із українським громадянством.
Тому постає риторичне питання: а чи була вже така необхідність під час неоголошеної війни з Росією направляти колишнього полковника ГУРу працювати кореспондентом до Мінська? Не було інших варіантів чи кандидатур? Сумніваюся. Ми самі спровокували агресора, направивши у відрядження людину з серйозним військовим бекґраундом. А тепер чухаємо потилицю й колективно думаємо, яким чином його звільнити.
Ці два арешти українських журналістів іще раз доводять істину, що гратися в «козаків-розбійників» із путінським режимом не можна. Він не прощає жодної помилки. Тому українські ЗМІ, які мають акредитацію в Білорусі та Росії, повинні дуже ретельно підходити до відбору спеціальних кореспондентів у цих країнах, щоби виключити (чи принаймні звести до мінімуму) можливість бути звинуваченими у шпигунстві на користь України.
І ще. Змагатися з ФСБ на рівних СБУ поки ще не по зубах. В іншому випадку вже давно в Україні за неписаним «дзеркальним правилом», яким керуються дипломати та розвідники в усьому світі, були б заарештовані російські журналісти за аналогічним звинуваченням у шпигунстві. І тоді б ми мали не тільки привід, але й можливість для рівнозначного потенційного обміну «їхніх» на «наших".