Перенесіть кулінарні рецепти у «Збережені», обмежте репости і збалансуйте «коло уваги» та «коло турбот» — прості кроки допоможуть підвищити ефективність не лише самопрезентації в інтернеті, а й самопросування.
Поради, які наводжу у статті, — не догма й не панацея. Це власний досвід, який працює особисто для мене. І результати спостереження за досвідом колег: хтось робить так, хтось інакше, і в кожного — свої результати, бажані або не дуже. Тут не буде порад на зразок «обличчя повинно займати більшу частину фото, а фото має бути реальним», — говоритимемо про тонші й менш очевидні речі. Щоправда, з достатньо очевидним післясмаком-враженням у користувача.
Зрештою, реальність нових медіа й не передбачає простих рецептів назавжди та наявності «істини в останній інстанції». У тому й суть мережевої реальності, що вона складається з багатьох індивідуальних реальностей, спроектованих із «фізичного» світу в світ віртуальний. Саме тому ключове для створення бажаного іміджу у Фейсбуку — це те, що справді існує й займає чільне місце у вашій голові, вашій душі й вашій повсякденній діяльності. Як писав Сергій Сухов у «Каталізаторі величі», справжній персональний бренд — це коли певний зміст транслюється зсередини назовні, а не навпаки. Тобто ви є самими собою. Навпаки — це мильна бульбашка: яскрава вивіска, за якою немає реального наповнення. Це, додам від себе, коли імідж залишається тільки іміджем, а не переходить у репутацію.
Отже, те, чим ви насправді живете і для чого насправді використовуєте Фейсбук, — основне, що визначатиме вашу самопрезентацію в соцмережі.Перше формуватиме зміст, друге — мету. Домовмося: все, що напишу нижче, слугуватиме меті збільшити дієвість вашого самопросування. Для чого воно журналістові — в рамках цієї статті не розглядатимемо. Домовмося, що це потрібно апріорі. А якщо ви вже людина-бренд, ці поради вам узагалі ні до чого: залишайтеся таким, яким ви є.
Поради даватиму, виходячиз типових «фейлів» - власних і колег. Отже, що варто й чого не варто робити медійникові, якщо Фейсбук для нього — не записник і не чат, а передусім інструмент самопросування у професійному середовищі й суспільстві у цілому?
1. Приділити увагу блоку інформації про себе.
У більшості з нас цей розділ у кращому разі містить інформацію про університет, який закінчили. У декого наявне ще й місце роботи. А чому б не написати одним реченням про те, чим саме ви займаєтеся? Або чим можете бути цікаві потенційній аудиторії, яку цінність несете світові своєю професійною діяльністю.
Приклади: «Онлайн-журналіст. Розповідаю світові про Крижопіль — моє рідне місто»; «Прагну зробити світ справедливішим, займаючись журналістськими розслідуваннями»; «Телеведуча: щотижня у прямому ефірі спілкуюсь із людьми, які зробили себе самі».
Додаткова можливість: віднедавна Фейсбук пропонує відразу ж після персональної інформації розмістити п'ять ваших обраних фото. Це хороша можливість спозиціонувати себе через доречний вибір світлин. Наприклад, тележурналіст і волонтер. Журналістка і кохана дружина та щаслива мама. Блогер і громадський активіст. Головне — щоби фото, яке ілюструватиме відповідний аспект вашої особистості, було достатньо промовистим, аби на підсвідомому рівні відразу ж сформувати в аудиторії відповідні асоціації.
2. Уникати використання Фейсбуку як записника чи блогу.
У першому випадку — й поширеність цього явища, відверто кажучи, дивує — журналіст використовує соцмережу як сервіс закладок. Сподобався рецепт («Колись на пенсії неодмінно приготую!») — і на сторінку. Схвилювало романтичне відео — туди ж. Побачили набір вправ для схуднення — хай повисить. На додачу — набір іноземних слів, які запланував собі вивчити під час новорічних свят, і лінк на електронну бібліотеку з 99 книжками для саморозвитку («У відпустці на пляжі читатиму»)
У результаті сторінка журналіста дає уявлення про що завгодно — про те, що він (чи вона) любить готувати (та / або попоїсти), має зайву вагу, збирається заміж за іноземця — тільки не про те, що перед нами — саме журналіст. Хоча в соцмережі давно є функція «Додати у збережені» — спеціально для дописів, які вас зацікавили, але не настільки, щоби прикрашати ними власну сторінку. Із моїх спостережень — колеги чомусь користуються цим мало. Можливо, тому що більшість подібних посилань ми все одно ніколи більше не переглядаємо. Зате їх переглядають відвідувачі наших сторінок — і це не завжди на користь нашому професійному образу.
У другому випадку — фейсбук-сторінка журналіста перетворюється на онлайн-трансляцію його думок. Оскільки наше мислення має властивість рухатися хаотично, а не лінійно, а думки формулюються невимушено, а не відточено-афористично, подібна трансляція так само швидко створює враження хаосу. Хаосу в голові того, хто писав. Для знавців творчості групи «Мумий Тролль» буде зрозумілим таке порівняння: спробуйте-но їхні пісні не слухати, а повільно й виразно читати вголос, як поезії. Отож :) Візуальна трансляція вашого життя у stories — це не так сумно, бо картинки прикрашають навіть убогу реальність. Натомість текстова трансляція — зазвичай або дивно, або кумедно, або жахливо.
Приклад — сторінка журналістки з «потоком думок»: «У всіх так висне інтернет, як у мене?..»; «Коли промерзли ноги, а завтра здавати тижневий номер, єдине бажання — лягти і витягнути ноги, але редактор не зрозуміє. Пічалька…»; «Народ, що з Київстаром?»; «Заступник мера знову морозиться з коментарем, все як завжди»; «Кінотеатр на метро “Житомирська” виглядає просто жахливо, невже нікому немає діла?» і т. д.
3. Не зловживати репостами.
Мова не про те, що репости мають чи не найнижчий у внутрішньому рейтингу фейсбуківського алгоритму пріоритет видачі. (Хоча і про це — також.) Перенасиченість стрічки репостами — непряма ознака того, що людині немає чого сказати. Для формування віртуального образу журналіста це протипоказано: якщо ви самі не несете світові певного змісту, а лише транслюєте чужі повідомлення — чим ви відрізняєтеся від собі подібних? «Точку диференціації» як основу позиціонування на репостах однозначно не створиш.
Відверто кажучи, я часто вражаюся відомим мені авторитетам науки, педагогіки, тієї самої журналістики: зайшовши на сторінку в передчутті інтелектуального спілкування з Фахівцем через його пости, бачу натомість суцільну стрічку репостів. Про шахрайство в банках, про хворих дітей, яким потрібно допомогти, а також про корупцію в найвищих ешелонах влади. (Гірше для самопрезентації — хіба що поєднання цих репостів із посиланнями на результати тестів «Яка ви домашня тварина?» і «Хто з ваших подруг завагітніє».) Уявляєте, людина пише книжки, в яких — скарбниця інтелекту, а на сторінці — репости а-ля «Единая Россия — партия жуликов и воров» (щоб не пересварити між собою політично заангажованих читачів статті, приклад умисно наводжу іноземний).
Я не проти того, щоб розповідати про шахрайство, допомагати дітям і засуджувати корупцію. Але все це краще робити не у форматі репостів, а власними словами, спираючись на свій досвід і винесені з життя висновки. Зрештою, суто з прагматичного погляду це елементарно вигідніше: власний пост стрічка Фейсбуку покаже більшій кількості користувачів, аніж репост. Тож і про шахрайство можна більшу кількість читачів попередити, грошей для хворого можна більше зібрати, і корупцію масовіше засудити.
Зрештою, до репосту можна написати хоча би власний коментар. У якому розповісти, приміром, про схожу ситуацію у власному житті. Та про те, як ви з нею впоралися. Але про це — у наступному пункті…
4. Транслювати рішення, а не проблеми.
«Проблеми / загрози / страхи» та «Рішення / можливості / дії» — це не лише дві парадигми мислення, які часто вирізняють людей неуспішних від успішних краще, ніж стан їхнього гаманця. (Бодай тому, що успішна людина й тоді, коли тимчасово опиниться «на нулі», може продовжувати мислити категоріями успішної людини, а відтак за бажання швидко відновити втрачене. А неуспішна — і «при грошах» продовжити мислити так, що гроші як мінімум не принесуть їй радості.) У контексті нашої статті це дві стратегії самопрезентації в інтернеті.
Кожному з нас знайомі колеги, які щодня розповідають на своїй сторінці про те, як їх обдурили на ринку, як їм нахамили в маршрутці, як відмовили в доступі до публічної інформації, як зірвалося важливе інтерв’ю через самодурство високопоставленого співрозмовника тощо. Поступово розмова переходить у площину корупції в державі й закінчується… тими самими репостами про «партию жуликов и воров». Коротше, «жизнь — боль». Та й чоловік прийшов додому пізно і п’яний.
Натомість я пропоную модель самопрезентації журналіста, в якій він не обминатиме проблем і не створюватиме собі іміджу «рожевого поні», далекого від проблем навколишнього життя. Але, говорячи про проблеми, акцентуватиме на рішеннях. На власному досвіді подолання перешкод або на відомому йому досвіді колег. Або — як мінімум — на створенні майданчика для обговорення шляхів вирішення проблеми. Додатковий бонус у цьому випадку — наявність відкритого запитання наприкінці поста, що створить таке бажане для алгоритму пошукової видачі часте оновлення коментарів.
Маєте проблему? Порадьтеся з підписниками, як її вирішити. А потім, простимулювавши інтерактив, — скористайтесь однією з порад і напишіть про це окремий пост. Подякувавши підписникам (наприклад, персонально позначивши авторів найадекватніших пропозицій) і поділившись власним досвідом. Або… зробіть на цю тему матеріал і використайте проблему як привід для розкрутки свого ЗМІ та себе як журналіста.
Банально, але це саме та модель «лимонад із лимона», про яку писав Карнегі. Нічого нового — ниття люди ніколи не любили. Натомість, пишучи про рішення і транслюючи рішення, ви несете своїм підписникам певну цінність. А відтак — їм легше відповісти собі на запитання, чого саме вони мають вас читати.
Приклад: опишіть кейс, як вам відмовили в доступі до публічної інформації і як ви цю відмову подолали. А «людина-невдача» нехай тим часом пише: «Знову відмовили у доступі до інформації. Чиновники — хами. Жизнь — боль. Партія — “жуликов и воров”» :) Вгадайте з одного разу, кого з вас із більшим бажанням читатимуть і сприйматимуть як експерта.
5. Збалансувати «коло уваги» і «коло турбот».
За Стівеном Кові, принаймні в моєму трактуванні, перше — це те, на що спрямована наша увага, друге — те, на що ми впливаємо (у повсякденних турботах). У дорослої соціально активної людини обидва кола більш-менш збалансовані. Перше коло, звісно, більше, й це природно: різниця — це зазвичай дві зони інтересів — для саморозвитку і для відпочинку. У першому випадку ми ходимо на «Книжковий арсенал» і приносимо звідти у брендованих пакетах видавництв щось про причини розвалу імперій, у другому — дивимось у кінотеатрі «Вбивство у Східному експресі». Хоча ні на геополітику, ні на розслідування злочинів у громадському транспорті прямо не впливаємо. Це норма. Просто різниця між колами — в межах розумного, а не на порядки.
Дітей, підлітків і літніх людей до уваги не беремо — там своя специфіка кіл. Розглядатимемо дорослих зрілих і соціально активних колег-медійників.
Ознака «розбалансованості кіл» — коли з постів про корупцію у вищих ешелонах влади складається сторінка не журналіста програми «Схеми», а відповідального секретаря районної газети. Оскільки в доказовій базі такий колега зі зрозумілих причин обмежений, поширює він або «потік думок», або «потік репостів». Виходить щось у стилі незабутнього жителя Таганрога Сергія Юрійовича Бєлякова, який любив розмовляти з телевізором :) Тим часом про розбиті дороги в рідному районі і про те, як і коли їх має шанс торкнутися «капітальний ремонт країни», — ані пари з вуст. Можливо, тому, що жителі київського Олімпу — далеко, а голова райдержадміністрації — тут, під боком, а наступного року ще пенсію оформляти… Ось і виходить: коло уваги — широчезне, кола турбот — не видно, так, цяточка.
Звідси — проста порада: найбільше писати про те, на що впливаємо. Або напряму (власні проекти, власні справи, професійні та побутові), або опосередковано (розповідаючи про проблеми як журналіст або оцінюючи їх як експерт галузі). Якщо ми позиціонуємося саме як журналіст, а не як експерт — після підводки бажано давати лінк на власну статтю чи сюжет на тему, що порушується. Тоді це справді «коло турбот», а не ще один виток «кола уваги» без жодного практичного «вихлопу».
6. Наводити «соціальні докази».
Журналісти зазвичай — люди амбітні. В декого це призводить до того, що сторінка у Фейсбуку — суцільна самопрезентація: я, я, я. Фото — лише портретні, без інших людей у кадрі. У тексті — лише думки «про вічне» або сторінки власного життєпису — й жодного позначення інших людей та інших сторінок. І борони Боже згадати іншого колегу чи інше ЗМІ — реклама!..
Переконаний: коли людина пише про інших, не боїться радити їхні послуги і згадувати їхні бренди — це ознака впевненості, а не слабкості. Непогана звичка — раз на тиждень перевіряти себе: чи похвалив когось на своїй сторінці, крім себе самого і свого медійного бренду?
Прочитали класний лонгрід чи переглянули гучне розслідування — поділіться посиланням, позначте авторів або тих, кому це може бути цікаво. Скористалися послугами фахівця, якого сміливо можете порадити іншим, — радьте й не думайте, що він зобов’язаний заплатити вам за рекламу. Не кажу, що це виключено — просто як потенційний рекламодавець взагалі зрозуміє, що ви на своїй сторінці здатні писати про когось ще, окрім себе коханого?
Чергуйте фото: ви з іншими людьми (на події, у взаємодії) — і ви самі. А на частині фото можуть бути взагалі інші люди, без жодної вашої присутності. Вам же є що сказати про інших?..
Така політика ведення сторінки передусім по-людськи правильна. Адже ваших постійних читачів рано чи пізно почне дратувати, якщо вони постійно читатимуть лише щось на зразок: «Давно не фотографувалася на фоні Берлінської стіни», «Нарешті вибрала одяг для новорічного корпоративу», «У перший день після відпустки вирішила зробити селфі в рожевому». Мимоволі виникатиме питання — а інші люди у вашому житті взагалі присутні?
Така позиція — це ще й елементарно вигідно: активно (але доречно, а не спамово) позначаючи інших, ви збільшуєте охоплення своїх постів. А в читача створюєте враження про себе як про людину соціально активну. А отже відкриту до нових пропозицій роботи і співпраці.
Приклад. Один із ідеальних результатів ведення «соціально активно спрямованої сторінки» — пропозиція потенційного роботодавця, яка супроводжуватиметься словами: «Знаю, що ви — людина дуже зайнята, ведете надзвичайно активне життя. Який розмір гонорару міг би змотивувати вас залишити частину своїх справ і зайнятися нашим проектом?..»).
Іноді журналіст веде сторінку, не враховуючи, хто його основні групи читачів і як вони співвідносяться. Приміром, 80 % ваших читачів можуть бути за межами регіону, в якому ви працюєте. Це типово для журналіста, який активно інтегрований у професійні спільноти, відвідує тренінги, раз на квартал їздив на ефіри до Шустера, а тепер відвідує «Народ проти», займається грантовою чи громадською діяльністю, що має позарегіональний характер тощо. Наскільки цікаво читачам із Мелітополя та Жмеринки буде щодня читати щось на зразок: «А що там у нас із паркуванням біля крижопільського ринку?..» Для обговорення місцевої специфіки можна писати в місцеві спільноти, натомість персональну сторінку вести як вітрину, а не як тумбу оголошень.
Перегляньте список своїх підписників — у більшості журналістів їх не так багато, щоб це зайняло купу часу. І подумайте: чи не «вантажите» їх «місцевою специфікою», яка більшості з них нічого не говорить? Виняток — якщо ви живете там, де «місцева специфіка» — може бути цікава всій Україні. Це столиця, Донбас, туристичні центри і ще деякі можливі винятки.
Ще один варіант — ви пишете мовою, яка більшості ваших підписників не властива, на теми, які більшості ваших підписників не цікаві. Це типово для журналіста-початківця, який не так давно зареєструвався у Фейсбуку й пише там «мовою “Контакту”» не замислюючись, що у ФБ, на відміну від «Вконтакте», його читатимуть не лише колишні одногрупники з університету, а й люди, в яких він бере інтерв’ю, а найголовніше — потенційні роботодавці.
Із цієї ж серії — недоречні для самопозиціонування флешмоби на зразок «Я дізнався, що я — авокадо». Тут узагалі коментарів не маю…
І остання тема, яку розглянемо. Нехтування постійним оновленням аудиторії підписників — досить тонкий нюанс, над яким мало хто замислюється.(Напевно, це найтонший із нюансів самопросування в мережі, про які говорили в цій статті.)
Річ у тім, що не щодня і не щотижня нам вдається робити «доленосні» для самопозиціонування пости. Так, поточні турботи… Натомість практично ніхто (принаймні допоки вас не призначили на впливову посаду) не буде гортати вашу сторінку до самого початку. Таким чином ми нехтуємо можливістю розповісти про себе щось корисне тим, хто нещодавно з’явився серед наших підписників, але може бути нам корисним для подальшого розвитку кар’єри. На бізнес-сторінці для цього є закріплені пости, а на особистій?
Є декілька інструментів, як повторно подавати вигідну для себе інформацію новій аудиторії.
Перший — пропонує сам Фейсбук: це спогади про те, чим ділилися рік, два тому і т. д. Доречна підводка, що актуалізуватиме інформацію — й ось нові читачі теж у курсі того, який суспільно важливий проект ви реалізовували позаторік. (Тим більше, що «потрібних» людей, знову ж таки, можна доречно позначити у пості.)
Другий інструмент — це різноманітні добірки. Наприклад, ваші найбільш резонансні розслідування за останній рік. Або статті з корисною інформацією для жителів вашого міста, якщо ви просуваєте себе як місцевого журналіста. Такі «списки» зазвичай полюбляють і переглядати, й поширювати. Завдяки поширенням ви маєте можливість ще й здобути нових підписників. Яким, знову ж таки, через певний час нагадаєте про власні професійні здобутки.
Проведу паралель із відомими онлайн-виданнями: багато з них пропонують читачам добірки «Головне за день», «Найцікавіше за тиждень» і т. д. Сам залюбки читаю подібне. Але ж у Фейсбуку ми стаємо такими собі «персональними ЗМІ». То чого б не використати інструментарій ЗМІ традиційних?
По-третє, ніхто не забороняє вам поширити певну інформацію повторно — лише з новою підводкою. Ви ж не думаєте всерйоз, що хтось пам’ятає, про що ви писали 21 січня 2017-го? (Особливо якщо ви активно ведете свою сторінку.)
Ну і, по-четверте, вигідні для вашого самопросування меседжі можна «вшивати» в повідомлення на інші теми — ніби між іншим. Наприклад: «Коли я готував цикл із п'яти ток-шоу в рамках проекту, підтриманого Посольством США, познайомився з Іваном Івановичем…» Далі розповідаєте про нього, але читач «заковтнув наживку» — ви працюєте у серйозних грантових проектах. Звісно, подібні пости слід робити максимально відповідально — писати лише про те, в чому справді брали участь. Інакше пляма на репутації перекреслить і вашу подальшу грантову історію, і взагалі авторитет у професійній спільноті. Думаю, це пояснювати не варто — темою статті є виключно «білі» методи самопросування.
П’яте — це те, з чого ми почали: заповнений текстом і фотографіями розділ «Про себе», що, разом із доречними головним фото та обкладинкою сторінки, дає уявлення про те, ким ви є.
Заради чого це все?
Мета самопросування журналіста — створення нових та утримання й розвиток наявних можливостей для професійного та особистого розвитку й успіху. Фейсбук і соцмережі загалом — один із інструментів для цього. В ідеалі як батьки повинні навчити дитину обходитися без них, так і успішний журналіст — це той, хто має достатньо можливостей бути успішним у професії без «прив’язки» до редакції. Коли ньюзмейкери впізнають вас за прізвищем, а не за посвідченням.
Якщо така можливість вас не цікавить — забудьте все, про що прочитали вище. Адже свобода висловлювання в мережі — це й свобода постити рецепти курки з яблуками, качки з яблуками та індички з яблуками, причому поспіль. А після них — «бабахнути» два десятки репостів про корупцію й пожалітися, що на корпоратив немає чого вдягнути. Врешті-решт, ключові рішення, що впливатимуть на ваше життя й вашу кар’єру, приймаються реальними людьми в реальному світі.
У цьому зв’язку цікавим є чиєсь спостереження: чим вище людина підіймається соціальною драбиною — тим важливішими є soft skills, а не hard skills. Тобто, приміром, не знання галузі, якою вас поставили керувати, а вміння знаходити спільну мову з ключовими її гравцями. Так-то воно так, ось тільки поводження в соцмережах — це теж уже давно не hard skills для SMM-ника, а soft skills для професіонала. Якщо, звісно, нинішня сходинка його професійного зростання — не фінальна крапка, де потрібно просто «добути до пенсії», а проміжна станція на подальшому шляху.
Переконався в цьому ще раз буквально днями, коли, прийшовши на зустріч до одного з політиків, застав у нього його партійного «боса» за розмовою: хто кому веде Фейсбук…
