Субота, 24 Жовтня

Більше емпатії

184

Щоб писати так, ніби пишеш про себе.

Журналістам і новинарям, доводиться писати про пандемію, про людей, які захворіли,та стикатися із невдоволенням читачів: хтось звинувачує у неправдивій інформації, хтось хоче більше деталей. Складно й емоційно, бо годі абстрагуватися від негативних новин, коли маєте їх писати. Ольга Беца поговорила з юристом Алі Сафаровим про те, як будучи під тиском, дотримуватися журналістських стандартів та розпитала журналісток, як вони працюють з новинами про пандемію.

 

Під новинами від різних ЗМІ я зустрічала коментарі: люди обурюються, чому ж журналісти не пишуть імена людей, які захворіли; чому не розповідають із яких саме вони районів міста (якщо ж йдеться про невеликі обласні чи районні центри); чому не вказують їхніх адрес та місця роботи; чому не показують фото; де докази того, що хтось справді від того вірусу помер. Коментатори наче стверджують: нема точних даних – немає і захворілих. Всі ці люди, про яких йдеться у статистиці від МОЗ стають якимись істотами-цифрами. 

«Я емоційно виснажена через атаки ботів, які поширюють фейки щодо коронавірусу. Помітила, і не лише я, а й колеги, що в тому ж фейсбуку під дописами місцевих видань про коронавірус з’являються коментатори з однаковим меседжем: “коронаістерія”, “ви всьо врьотє”, “то все придумали зверху, щоб наші гроші красти”. І от страшно стає, коли думаю, що якісь читачі повірять в це. Є таке відчуття, наче відстоюю здоровий глузд перед невидимою ордою. Це важко», — розповідає журналістка Ірина Требунських. 

 

Коментарі під новиною, що коронавірусом заразилися 14 медиків (13 квітня, фейсбук-група «Ужгород»)

 

Без імен і фотографій 

Попри те, що майже кожне профільне видання для медійників наголошує, що оприлюднювати дані людей не можна, дехто так робить.

На Закарпатті поліція розпочала слідство у справі, що стосується розголошення конфіденційних відомостей з приводу смерті пенсіонерки. У поліції кажуть, що 6 квітня до них надійшло повідомлення від посадовця Закарпатської обласної державної адміністрації про порушення законодавства медперсоналом місцевої лікарні. Йдеться про оприлюднення в інтернеті відомостей з лікарським діагнозом померлої жительки села Приборжавське.  

Там же на Закарпатті ЗМІ із посиланням на телеграм-канал місцевого журналіста розповідали про те, що керівник одного із комунальних підприємств міста захворів на COVID-19. Автори повідомлень вказали не лише назву комунального підприємства й ім’я чоловіка, а й оприлюднили його фото у мережі. За якийсь час стало відомо, що чоловік на коронавірус не захворів. Однак всі вже встигли попліткувати про те, що він ймовірно міг заразити купу людей із міської ради, керівників лікарень, адже перебував із ними у контакті. 

У Києві на сайті видання «Вести» оприлюднили адреси людей, які захворіли. За якийсь час їх визнали фейковими, а міська влада Києва переконувала всіх, що персональні дані пацієнтів зберігають надійно. Однак автори «Вестей» у тексті натякнули, що роблять неймовірно важливу справу, адже кияни мають розуміти масштаби епідемії у столиці, а жителі будинків й найближчих районів, де є спалахи вірусу саме завдяки тексту з адресами на цьому сайті зможуть самоізолюватися та не ігнорувати карантин. Певне, десь такими ж мотивами керувалися й медійники із Закарпаття, однак не надто думали про законність, журналістські стандарти та людей. Адже, наприклад, історія з оприлюдненням інформації у місцевих ЗМІ та соцмережах про людину, яка підхопила вірус у Чернівцях, показує, що це не просто неприємно, а й небезпечно.  

Юрист Інституту масової інформації Алі Сафаров розповідає, що за розголошення ідентифікуючої інформації постраждалий може подати позов про відшкодування моральної і матеріальної шкоди, та навіть подати заяву про кримінальний злочин. Але є нюанси: якщо людина, яка захворіла, намагається уникнути лікування, порушує правила карантину, розповсюджує хворобу або іншим чином створює загрозу для суспільства – інформація про її стан вже становить суспільний інтерес. У такому разі розповсюдження інформації з обмеженим доступом відповідно до статті 29 Закону України «Про інформацію» не тягне за собою юридичної відповідальності.

Про відповідальність перед читачами, героями і законом

«Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. При цьому не виключається його право на журналістське розслідування, пов’язане з тими або іншими подіями і фактами, якщо суспільна значущість інформації, яка збирається і поширюється журналістом є вищою, ніж приватні інтереси особи», — йдеться у Кодексі журналістської етики. 

Однак журналістські стандарти не є законом і джерелом права в Україні, наголошує Алі Сафаров. Затверджені Комісією з журналістської етики (КЖЕ) в Кодексі журналістської етики стандарти мають використовуватись як орієнтир. «Проте згадування імені відомої особи є не тільки питанням етики, а й питанням закону. Бо це згадування персональних даних особи, найчастіше без її згоди. В такому випадку треба подумати, чи є у такому згадуванні суспільний інтерес. Чи переважає право суспільства знати інформацію над шкодою, яку нанесе розголошення персональних даних», — додає Алі Сафаров. 

Журналістам слід пам’ятати, що право на свободу слова часто конфліктує з іншими правами, зокрема – з правом людини на таємницю свого приватного життя і таємницею про стан здоров’я. «Журналіст має постійно зважувати, чи важливо для суспільства знати про стан здоров’я конкретної особи, чи вбереже така інформація суспільство від небезпеки, чи не завдасть більше шкоди, ніж користі. При цьому варто знову ж таки пам’ятати, що право на таємницю про стан здоров’я переважає право на свободу слова», — каже Алі Сафаров. 

Включити власні емоції, щоб не нашкодити іншим  

Оприлюднення особистих даних у журналістських текстах — не єдина проблема. Надмірна емоційність може підігрівати серед читачів медіа панічні настрої або ж навпаки викликати недовіру. 

«Ситуація з епідемією сама собою дуже сильно впливає на емоційний стан людей. Завдання стрічки новин – донести факти, а не передати емоції з приводу цього факту. Тому використання знаків оклику або емоційно насичених слів зайве», — ділиться Алі Сафаров. 

Журналістка Ірина Требунських розповідає, що коли пише будь-який матеріал, намагається передбачити, як він вплине на героїв та читачів. «Я проєктую все на себе. Що було б якби про мене так написали? Якби мені таке розказали — якою була б моя реакція? Чи такої реакції я хочу добитися публікацією? Я даю почитати текст своїм знайомим, щоб отримати думку зі сторони», — каже Ірина. 

Журналістка з Ужгорода Олександра Артюхіна вважає, що люди потребують об’єктивної інформації, без кричущих заголовків та кривавих подробиць. Саме тому вона зі своїми колегами намагається розбавляти карантинно-коронавірусні новини сюжетами, наприклад, про спорт. «Зараз я дуже гостро відчула наскільки важливо дотримуватися журналістської етики, стандартів та елементарно не втрачати людяності», — зазначає Олександра. 

Коли люди втомлюються від новин чи відчувають надмірну тривогу, вони можуть вимкнути телефон чи ноутбук та абстрагуватися від зовнішнього світу. Для журналістів така «опція» не завжди доступна. 

Олександра Артюхіна розповідає, що від початку пандемії, їхній редакції додалося роботи, працювати стало складніше: і через почуття відповідальності, і через внутрішню напругу. «Ми розповідаємо про ситуацію з поширенням коронавірусу в Україні, зокрема, у всіх районах Закарпатської області. Емоційне навантаження під кінець дня сягає критичної межі. Коронавірус – це щось невідоме для людства. І трошки страшно усвідомлювати, як багато людей уже захворіли, які темпи поширення, хто ще може захворіти. Хочеться вимкнути емпатію, бути менш заангажованою… Але це не вдається, – розповідає Олександра. 

Ірина Матвіїшин працює журналісткою англомовного проєкту UkraineWorld. Вона розповідає, що від початку березня їхня редакція готувала різні оновлення на тему коронавірусу в Україні для іноземців. Ірина розповідає: «У перші тижні, коли ми працювали в офісі і було мало випадків захворювання, мені це навіть подобалося, адже ми перші сповіщали про ситуацію в Україні англійською. Втім вже на карантині, коли я робила ці оновлення та писала інші статті на тему обмежень, відчувала втому та апатію. Я дуже відповідально ставлюся до роботи, і коли з’являлися важливі новини, могла працювати нон-стоп до пізнього вечора. Якось я відчувала безпідставну тривогу, яка не минала кілька днів і довелося пити заспокійливе».

 

Щоразу, коли я роблю свіжу новину про те, що в моєму місті чи області хтось захворів на коронавірус, я запитую себе – а якщо б це була я чи, наприклад, моя мама? Здається, коли ставиш себе на місце людини, яка хворіє, дуже просто дотримуватися стандартів та не писати зайвого. 

Media lab

Наживо

Ефір

  • 20:30 Шлях до Європи
  • 20:50 Потанцюй зі мною!
  • 21:05 Вулиця
  • 21:20 Ігри інтелекту
  • 21:40 Країна на запах

Персони

"Вчитись ніколи не пізно"
Роман Шкромида