Сім думок експертів і медійників про проблеми безпеки журналістів і про те, чи допоможе Верховна Рада їх розв’язати.
Шостого листопада у Верховній Раді пройшли перші за десять років парламентські слухання, присвячені безпеці журналістів. «Детектор медіа» докладно висвітлював перебіг слухань. У кулуарах ВР ми записали думки їхніх учасників про те, які проблеми медійників зараз найбільше на часі й чи може Верховна Рада допомогти їх розв’язати. Відповідають: Оксана Романюк, Тетяна Печончик, Олексій Ярославцев, Володимир Данилюк, Дмитро Тузов, Михайло Ткач, Андрій Куликов.
Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:
— Від парламентських слухань змішані відчуття. З одного боку, плюс у тому, що майже всі телеканали зробили хороші сюжети, багато про слухання написали онлайн-медіа, як українські, так і зарубіжні. Висвітлення було досить непоганим. Але питання, чи дадуть ці слухання якийсь результат? Якщо вони перетворяться на черговий майданчик для політичного піару, то який сенс у тому, щоби повторювати їх щороку? Хіба що, щоби підкинути дровенят у полум’я чийогось популізму. Безпека журналістів — це конкретна проблема, яка має чіткі й конкретні рішення. І саме рішення й результати мають нас цікавити перш за все.
Тетяна Печончик, голова Центру прав людини Zminа:
— Набагато важливішою за парламентські слухання є щоденна системна робота: висвітлення ходу розслідування правоохоронними органами нападів на журналістів та пов'язаних із цим судових процесів тощо. Це потребуватиме нашої постійної мобілізації — як і питання просування реформи правоохоронних органів. Бо причина нових нападів та інших фактів перешкоджання журналістській діяльності — в безкарності за попередні атаки. Тут додає стурбованості й ворожа риторика окремих представників нової влади по відношенню до журналістів. На фоні такої риторики очікувати ефективного розслідування — марно.
Олексій Ярославцев, редактор інформаційної агенції «Поряд з вами»:
— Те, що зараз відбувається, — це нехтування правами представників ЗМІ на всіх рівнях, не тільки Києва. Навіть на найнижчому рівні в селі дільничний не хоче спілкуватися й розуміти, хто такий журналіст. У місцевої влади є свій пул обраних.«Ця людина про нас пише добре, то нехай лише вона пише про нас», — кажуть вони. А якщо інший журналіст приїжджає збирати інформацію, то це буде відторгнення на всіх рівнях. І поліція тут не допомагає. Навіть якщо ти напишеш скаргу на дільничного в область, її спускають на районний рівень, збирають якісь документи, але результату жодного. І така ситуація зберігається при кожній владі. З 1997 року ми маємо закон про соціальні гарантії журналістів, який розписує й захист журналістів, і їх права, як владі треба працювати з представниками ЗМІ, але він не працює. Влада нехтує виконанням законів, бо самі ЗМІ себе захистити не можуть. Багато колег не пишуть заяви про перешкоджання. На мою думку, дуже важливо документувати й відстоювати свої права.
Володимир Данилюк, головний редактор «Волинської газети», Луцьк:
— Є різні причини агресії проти журналістів, крайній вияв якої — фізична агресія. Але часто є підґрунтя, яке спонукає до цього. Тому ми маємо серйозно поговорити в колі фахівців, як можна на це вплинути. Як зробити стосунки медіа, суспільства і влади цивілізованими, і як ми всі разом маємо забезпечити свободу слова, бо це один із фундаментальних принципів існування демократичної держави.
Величезною проблемою лишається те, що деякі особи прикриваються статусом журналіста, які взагалі не знають, що існують журналістські стандарти. Нам потрібен якийсь реєстр реальних працівників медіа. Наприклад, є міжнародна прескарта, яка дає розуміння тому, кому ти її пред’являєш, що ти реально працюєш журналістом. Ні для кого не секрет, що для когось, особливо в період виборів, видача журналістських посвідчень стає бізнесом недобросовісних редакцій. Треба міняти закон, статус журналіста має отримати особа, яка працює журналістом.
Дмитро Тузов, журналіст, ведучий «Радіо НВ»:
— Уся країна знає, як вище керівництво держави називало розслідування вбивства Павла Шеремета справою честі. Але в регіонах є не менш серйозні злочини, про які менш відомо суспільству, про них значно менше говорять. Наприклад, убивство Василя Сергієнка, де також знайшли виконавців, але, як завжди, не знайшли замовників. А я думаю, що не захотіли, бо це впливові люди й не варто копати далі. Тому я сподіваюся на конкретні результати, а не на декларації типу «тримаємо на контролі», «це справа честі» та ін. Зараз уже припинили говорити про справу честі, й решта справ зависла в повітрі.
Михайло Ткач, журналіст програми «Схеми», «Радіо Свобода»:
— В Україні дуже сильне законодавство, яке захищає діяльність журналістів, але це законодавство не працює. Тому я вважаю, що не потрібно вигадувати якісь нові закони, а просто ті люди, які мають сумлінно виконувати свою роботу в частині розслідувань нападів на журналістів, мають її виконувати. І тоді зі свободою слова в Україні буде набагато краще, ніж тепер.
Нинішня норма, яка прописує, кого можна вважати журналістом дискусійна. З одного боку, вона розширює коло сумлінних журналістів, які не мають змоги працювати в редакціях, а також негативні наслідки, оскільки дуже багато людей зловживають цією ситуацією у своїх чи чиїхось приватних інтересах для зведення рахунків, переслідування тощо. І авжеж вони повинні дотримуватися журналістських стандартів. І я не підтримую видачу національної прес-карти, бо цим також можуть зловживати.
Андрій Куликов, Комісія з журналістської етики, «Громадське радіо»:
— Нам потрібно чітко заявити позицію: журналістика є, журналістки й журналісти не збираються здаватися, й ми дещо переосмислюємо в тому сенсі, що потреба в дотриманні професійних стандартів стає очевиднішою.
