Під час повномасштабної війни українські медіа багато розповідають про воєнні злочини російських окупантів. Зокрема про сексуальне насильство. Іноді, аби показати ввесь жах історій людей, які пережили насильство, журналісти вдаються до надмірної деталізації, гребуючи безпекою людини чи її психологічним станом. Неприємний післясмак залишила по собі історія Людмили Денисової, колишньої уповноваженої Верховної Ради з п.рав людини, яка розповідала в деталях жахливі історії зґвалтування, не підкріплені доказами. Ці історії тиражували медіа, часто не зважаючи на можливі наслідки і для жертв, і для аудиторії. Адже такі публікації не лише можуть ретравматизувати людей, які пережили сексуальне насильство, а й травматизувати суспільство загалом.
Чи значить це, що медіа не варто братися за історії, пов’язані з сексуальним насильством? Аж ніяк. Про це необхідно говорити, але при цьому дотримуючись певних правил і не виходячи за рамки, продиктовані професійною етикою і здоровим глуздом. Говоримо про це з письменницею, журналісткою, правницею і правозахисницею Ларисою Денисенко.
— Ларисо, як коректно інтерв’ювати постраждалих від війни? Яких етичних стандартів мають дотримуватися журналісти?
— Передовсім я рекомендую почитати рекомендації, які написала я з двома моїми колежанками — Тетяною Трощинською та Оксаною Павленко, — як писати про сексуальне насильство під час війни. Англійською ці рекомендації мають вийти в кінці жовтня. Наші колеги зі США та Великої Британії вирішили, що свіжий досвід журналісток, які висвітлюють ці теми і працюють із цими темами, може бути корисний на всіх теренах, де йде війна або збройний конфлікт. Також варто звернути увагу на рекомендації Незалежної медійної ради, як говорити з людьми, які вціліли після воєнних злочинів і які загалом відновлюються після війни.
Головні рекомендації такі. Не привласнювати історію. Це має бути історія не про его її автора, а історія, яка підтримає людину, про яку йдеться, й інформаційно захистить людей, які могли потрапити в аналогічну ситуацію або просто переживають, коли читають це. Якщо ви вже готові про це говорити, то не потрібно спотворювати інформацію. Коли ми говоримо про непривласнення історії, це означає завжди залишати людині простір, завжди залишати за людиною право в будь-який час зупинитися чи згадати щось іще. Потрібно намагатись не перебивати людину. І ще важливо не перетворюватися на слідчого. Коли ти говориш із людиною, яка це пережила, вона не хоче чути інтонацію підозри у вашому голосі.
Немає ідеального вигляду потерпілої або уцілілої від сексуального насилля. Ще один момент — це чоловіки і хлопчики. Це взагалі дуже болюча тема. Чоловіки воліють просто про це не говорити. Звісно, воліють про це не говорити й жінки. Тому, якщо людина наважилася на контакт із вами, то зрозумійте, що частину відповідальності за наслідки ви будете брати на себе. І тут тонкий баланс. Ви маєте залишати людині суб’єктність — право на вирішення, право на самість. Але й розуміти, що відповідальність за вихід матеріалу переважно лежить на вас, тому що людина часто або у стані зависання, або навпаки — адреналіну. Тому просто не може прорахувати наслідки. Що я маю на увазі під наслідками? Перш за все — захист персональних даних. Особливо це важливо, коли журналіст чи журналістка прибуває на звільнену територію. Наприклад, у село на Ізюмщині. У маленькому населеному пункті всі можуть упізнати і здогадатися, кого це стосується. Крім того, ворог може повернутися; також у цих місцинах є колаборанти, які можуть «зачистити» свідка, уцілілого від сексуального насильства. Тому в матеріалі можна вказати, для прикладу, лише область, або взагалі дати назву іншої області з приміткою, що це зроблено задля убезпечення людини, яка розповіла свою історію.
Також треба усвідомлювати, що може бути опісля, якщо людина погоджується назватися повним і справжнім ім’ям, погоджується на фото чи відео. Треба думати, чи не може це зашкодити. І передовсім, оскільки журналіст або журналістка — це саме та людина, яка не перебуває у критичній ситуації, не перебуває і не пройшла через травму, саме він чи вона і має про це думати. Варто зрозуміти, з якого боку може причаїтися небезпека. Звалювати це на вцілілу — щонайменше несправедливо і справді небезпечно.
Також треба усвідомити, що людина, яка зголошується бути героєм чи героїнею такого матеріалу, не є публічною особою і може бути не готова, що її історію будуть перекладати іншими мовами, що її зможе, наприклад, впізнати подруга, яка евакуювалася деінде, і почати розмови, які цю людину ретравмують. Тому людину треба попереджати, що її історію можуть прочитати різні люди, запитати, чи говорила вона з близькими людьми і чи потрібно їй із ними поговорити.
— На початку повномасштабної війни була історія, коли чоловік дізнався про загибель своєї родини, яка намагалась евакуюватись із Київщини — дружини, двох дітей та двох собак, — із медіа. Для нього це був шок і страшенний удар.
— Часто журналістські матеріали б’ють під дих не лише вцілілу, а й людей, яким вона дорога. Тому нам, журналістам і журналісткам, доведеться дбати ще й про те, аби приватні кордони людини не розширилися. Краще не говорити з родичами, стежити, щоби поруч не було дітей, бо історіями про сексуальне насильство можна і дітей перетворити на потерпілих. Також я би радила, якщо розмова пишеться на диктофон чи на відеокамеру, стежити за тим, щоб запис був безперервний. Тому що інколи буває, що такий запис може бути єдиними свідченнями, важливими для кримінальних процесів. І якщо цей запис буде безперервний, можна буде впізнати голос або знайти підтвердження того, хто зображений на відео, це може бути корисним для правоохоронців.
— Що робити в разі, коли сторона обвинуваченого у злочині заперечує його і знецінює потерпілу чи потерпілого?
— Треба виписувати матеріал так, щоб сторона захисту, яка має бути і буде в таких людей, не почала говорити, що свідки чи потерпіла сфальсифіковані і черпають всі деталі з опублікованого матеріалу, який набув розголосу. Коли йдеться про сексуальне насильство, треба брати відповідні коментарі у людей із системи правосуддя чи тих, які мають у цьому фахову експертизу. Задля того, щоби ще раз проговорити, зокрема, алгоритм звернення до поліції чи прокуратури. Якщо будь-який із коридорів правосуддя вже працює — справа розглядається чи є вирок тощо, — то обов’язково згадати у матеріалі і про це. Щоб людина, яка це читає чи дивиться, не лише співчувала тому, що пройшла жінка чи чоловік, але й розуміла, що держава працює і робить усе, щоб у межах національного законодавства розшукати й покарати винного. Так само можна розповісти, що ці злочини не мають терміну давності, злочинці не підлягають амністії. Це дає людині можливість розуміти, що якщо вона зараз не може про це говорити, то може розповісти свою історію і через 10 років і система правосуддя буде робити все задля того, щоб людина відчула момент справедливості.
— Яку допомогу та підтримку можуть отримати постраждалі від сексуального насильства?
— Людина, яка вціліла після сексуального насильства на війні, має отримати як від своєї держави, так і від держави-агресорки соціальний захист: безоплатну психотерапевтичну допомогу, правову допомогу, реабілітаційні заходи. Якщо йдеться про універсальну юрисдикцію, зараз є можливості убезпечення вцілілої людини на рівні захисту свідків вагомих корупційних кримінальних злочинів. Так, у нашій країні це діє меншою мірою, але людина може залишатися за кордоном. Там є наші колеги, які можуть у межах універсальної юрисдикції забезпечити такий захист. Ти можеш подати в суд на кривдника в Латвії — й тоді тобі там теж будуть надавати різноманітну допомогу. Це навіть зараз можливо робити.
— На вашу думку, наскільки іноземні медіа коректно висвітлюють злочини, пов’язані із сексуальним насильством у війні Росії проти України?
— Це, можливо, і не їхня війна, але їхня робота так само базується на правилах етики й дотримання захисту персональних даних людей, із якими вони говорять, незалежно від запитів їхніх аудиторій. Я сама бачила запити від іноземних медіа, сфокусовані на специфічних деталях. Наприклад: дайте мені історію жінки з інвалідністю, яка була зґвалтована. Тобто дуже багато хайпу і тригерів. Бо досі нашу війну сприймають як історію з візуальними ефектами, цікавими аудиторії, яка перебуває в безпеці й розуміє, що відбувається, хіба зі свідчень евакуйованих.
Але також мушу сказати, що до нас часто приїздять воєнні кореспондентки, які були в Афганістані, Чечні, Боснії, Сирії, Африці і які давно працюють із цією темою. Людина, яка давно з цим працює, не допустить усього того, про що ми говорили вище. Так, на жаль, є люди іншого етичного замісу, які намагаються побудувати матеріал на хайпі. На жаль, є випадки, де я можу сказати, що наші фіксери чи допоміжні журналісти і журналістки сприяли цьому. Мотиви можуть бути різноманітні. Але були і випадки, коли іноземних журналістів зупиняли та пояснювали, чому так робити не можна. Що стосовно нас, що стосовно наших іноземних колег правила етики і спілкування з людьми, вцілілими після травми під час війни, є однаковими. Ступінь особистісного проживання цього є різна. Але я віддаю перевагу людям, які мають за своїми плечима досвід написання таких матеріалів, де є імена, і які своєю роботою не нашкодили жінкам і чоловікам, які їм довірилися. В епоху нормальної роботи пошукової системи кожен і кожна з нас може перевірити, з ким має справу, чи варто і як варто говорити.
— Який основний мотив має бути в журналіста, який хоче висвітлювати тему сексуального насильства? Чи має журналіст готуватись до такої тематики? Якщо так, то як саме?
— Психологічна підготовка потрібна однозначно, навіть для досвідчених. Я цю тему веду досить давно, передовсім як адвокатка, пізніше як журналістка, і не дарма існує психотерапія людей, які працюють із людьми травмованими. Адже ти не можеш не співпереживати, не намагатися зробити для них більше. Та все ж не треба на себе перебирати невластивих тобі функцій і можливостей, не треба обіцяти людині зайвого. Це потрібно розуміти людям, які тяжіють до романтизації, ідеалізації професії. Не обіцяти зайвого. Тому що з вами завтра може трапитися будь-що і ви цю обіцянку не виконаєте. Треба більш тверезо ставитися до себе і своїх можливостей. Стосовно гучності того чи іншого матеріалу. Знаєте, навіть зараз, якщо згадати Вінницю (інцидент зі зйомками в лікарні, де лежала мама загиблої від ракетного удару дівчинки) і нещодавній кейс журналістки телеканалу «Київ», коли хайп і бажання виокремитися працює абсолютно протилежно. І тебе починають цькувати за твої неетичні журналістські дії. І це йдеться про персональну поразку, а ще такі дії можуть нашкодити людині, про яку ви розповідали. Якщо ви беретеся за роботу з темою травми, то маєте прочитати книжку «Як працює травма», якщо за сексуальне насилля, то, як мінімум, «Код» Надії Мурад. Для мінімальної підготовки: зрозуміти, що таке травма, як будувати розмову, щоби зберігати персональні дані, не заганяти людину в кут, не заважати системі правосуддя. І що взагалі означає погодитися свідчити журналістам для людини, яка зазнала сексуального насилля.
Так можна запитати саму себе: спробуй пригадати таку історію у своєму житті, за яку тобі було дуже соромно і ти погано почувалася, і не хотіла би, щоби про це хтось знав навіть із найближчих людей. Подумати, на що ти розраховувала тоді, хто тобі тоді допоміг, коли ти могла про це заговорити, і чому ти досі про це не розповідаєш. У нас є різноманітний травматичний досвід, не обов’язково згадувати сексуальне насилля. Хтось із ним стикався, хтось, на щастя, не стикався. Цей невеликий перелік запитань до себе і відповіді на ці питання дадуть мінімальну підготовку людині, як говорити і як слухати людину, яка буде готова з вами говорити.
— А як правильно слухати?
— Уважно. Не перебиваючи та не перепитуючи. Якщо вам важить ця деталь і вона вас не відпускає, то просто намагайтеся йти словами людини і відчути той момент, коли можна щось уточнити. Ввічливість ніколи і нікому не завадить. «Я правильно вас зрозуміла? …», «Чи не буде вам важко, якщо ми повернемось до ось цього моменту? Я хочу, щоб люди, які будуть нас слухати / читати, краще це зрозуміли та відтворили вашу історію». Необхідно давати людині широкий коридор мовлення, а не затискати у свій вузький коридор із підготовлених питань і чітко ними йти, бо так, наприклад, можуть працювати слідчі під час допитів. Також важливо не коментувати різними емоційними проявами все те, що відбувається, не зловживати такими фразами, як «я вас розумію», бо насправді насильство ви не можете зрозуміти, навіть якщо ви його зазнали. Важливо слухати, запитувати: «Чим я можу вам допомогти?», «Чи допоможе вам, якщо я поділюсь з вами інформацією стосовно правової чи психологічної допомоги?» Для цього нам, журналістам, важливо мати при собі дані про центри, які допомагають людям відновитись, про психологів та безоплатну правову допомогу. Це прояви людяної підтримки, яку ми можемо дати.
— Коли не варто уточнювати в потерпілої деталі злочину?
— По-перше, це не розслідування корупційного злочину і треба усвідомлювати, що ви говорите не з підозрюваною, а з людиною, яка пройшла через тяжкий злочин. Не потрібно докопуватись до серцевини серця. Для чого ви це робите? Щоб показати, що це серце згорене і чорне або дуже червоне? Щоб слухачі і читачі отримали більш насичений кров’ю матеріал? Мені здається, що наша вправність словесна. Метафорично, як завгодно ще, без травматичної деталізації, показати весь жах того, через що пройшла ця людина. Показати жорстокість російських окупантів і чому це взагалі відбувається. Я завжди говорю, що більшою мірою треба фокусуватися на тому, хто вчинив злочин, ніж на людині, яка вціліла після цього злочину, — як у мирні, так і у воєнні часи. Межа — це внутрішня самоцензура, бо ми всі різнодосвідні люди. Є правила, і якщо їх дотримуватись, то цього буде достатньо, щоб матеріал не змушував людину захлинатися цією кров’ю. Треба розуміти, що деякі матеріали з надмірними подробицями на третій день можуть забутися, бо їх перекриє ще більш резонансна, кривава та болюча історія, але за цей час дуже багато людей ретравмуються. Про це говорять психологи: людина, яка зазнала насильства у минулому, може прочитати матеріал, і в неї почнуться панічні атаки; людина може накласти на себе руки. Або людина, яка зараз на адреналіні, отримує багато співчуття, а вже за тиждень матиме порожнечу навколо себе. Ви як журналіст або журналістка створюєте штучний розголос, «ставлячи прожектори» на людину, а потім це просто зникає і людина залишається, розуміючи, що її історію обсмоктали всі — від інформаційних каналів до жовтих медіа, — абсолютно нікому не потрібною. Ми маємо усвідомлювати межу нашої власної відповідальності за це.
— Отже чого точно не можна робити при висвітленні цієї теми?
— Не привласнювати історію.
Захищати персональні дані, не відкриваючи їх.
Не нашкодити цією історією системі правосуддя і слідства.
Не нашкодити приватному простору людини, не наражати людину на небезпеку як від своїх, так і від окупантів, які можуть повернутись, бо ми живемо в такий час, коли людина може відчувати страх за своє життя у буквальному сенсі цього слова.
Не ставитися до людини як до підозрюваної, створювати їй простір інформаційного, психологічного та юридичного захисту.
Не позбавляти людину права на справедливість. Важливо, щоб журналісти і журналістки не говорили: «А його сьогодні не знайдуть», «Та нічого страшного, добре, що ви живі», «Все загоїться, все налагодиться, все пройде».
Не гратись у доморощеного психотерапевта, якщо у вас немає фаху, навичок та здібностей.
— Ви можете назвати приклади некоректних матеріалів у наших ЗМІ?
— Одним із таких матеріалів було відеоінтерв’ю на каналі «Настоящее время», де йшлося про Київщину. Там, окрім усього іншого, показували мапу, де є це селище, звідки йшли окупанти. Також показували подвір’я; людині заблюрили обличчя, але залишили голос, одяг, статуру й частину хати. Ця людина згадувала про зґвалтування сусідки, називаючи її ім’я. Цей матеріал вийшов у квітні.
Також нещодавно на одному з телеграм-каналів опублікували кадри з Херсонщини, на яких було обличчя і тіло жінки з опущеними колготками, випатраними кишками і зазначалось, що вона була вбита і, скоріш за все, зґвалтована. Ці матеріали скачали з телефона вбитого окупанта. У цьому матеріалі був заклик про допомогу в ідентифікації особи цієї жінки. Я просто не уявляю собі як можна було це випускати у публічний простір, де це могли побачити родичі та близькі цієї жінки. Мене цей матеріал також вразив, але, на жаль, я не заскринила і не зберегла, чия саме це була публікація. Телеграм-канали — це не медіа, але журналісти також могли б цю публікацію зберегти та поширити. Одним із загальних етичних правил є те, що людина не повинна дізнаватися про смерть рідних із матеріалів ЗМІ.
— Які наслідки для суспільства можуть бути після таких травматичних матеріалів?
— Це може викликати застрашеність і безнадію. Людину такі історії часто або паралізують, або викликають відчуття, що вона не може на це вплинути і не здатна це прийняти. Або не може, наприклад, утекти. Журналісти часто не впливають на поширення матеріалу, або ж навпаки — хочуть більшого поширення, і людині може бути важко уникнути зустрічі з певним матеріалом. Якщо у людини є травматичний досвід, вона може ретравматизуватися і потім шукати допомоги психолога чи психотерапевта. Або людина просто «розвалюється», боїться і не знає, що з цим усім чинити. Людина може також злитись, але не має змоги відповісти на це зло. Ця безпорадність залишається з людиною. Тому я наполягаю на необхідності давати людям інформацію: як і куди можна звертатися по допомогу. Говорити, що система працює, що людина, яка з цим стикнулась, може у будь-який момент, коли віднайде сили, про це розповідати, бо суспільство довіряє таким свідченням і здатне підтримати, а не злякатися і сховатись.
Якщо людина у більш-менш безпечному місці, то краще, щоби після прочитання матеріалу вона подумала: «Чим, власне, я можу допомогти?», «Що потрібно зробити, щоб запобігти подібній ситуації зі мною та близькими мені людьми?», або могла запам’ятати імена журналістів та журналісток, до яких можна звернутись по допомогу, тому що ця стаття у неї викликає не страх і огиду, а довіру і бажання боротись.
