Сьогодні в рамках нашої постійної рубрики «Телеетика» ми поговоримо про поняття, яке увійшло в наше життя відносно недавно, але ґрунтовно. Жодного дня не минає, щоб хтось не сказав, що ми живемо в страшну епоху постправди, коли нікому не можна вірити, а істина стала відносною.
Наскільки ці слова справедливі? Чи живемо ми в епоху постправди, і що це взагалі таке? Давайте розбиратися.
Звідки походить постправда
Уперше термін «постправда» в 1992 році використав американський драматург сербського походження Стів Тесич у есе про війну в Перській затоці. Минали роки, і термін обростав смислами, як скелет – м'язами. Після терористичної атаки на вежі-близнюки ВТЦ 11 вересня 2001 року журналіст Ерік Альтерман назвав «політичним середовищем постправди» невиразні та такі, що суперечать одна одній, заяви адміністрації президента Джорджа Буша-молодшого.
Але тоді це були скоріше полемічні прийоми. Остаточно термін «постправда» утвердився і знайшов свій нинішній сенс у 2010 році. Визначення дав блогер Девід Робертсон у статті для онлайн-видання Grist. За Робертсоном, постправда – це політична культура, в якій публічний зміст політики (громадська думка і зміст новин) майже повністю відірвався від суті законодавства.
У бурхливих політичних подіях останніх років термін зміцнів і остаточно увійшов у наше життя. Інформаційні війни довкола виборів президента США в 2016-му і референдуму про вихід Великої Британії з Євросоюзу того ж року вже інакше як наслідком «ери постправди» ніхто й не називав.
Що це таке
Оксфордський словник англійської мови назвав слово post-truth («постправда» або «постістина») словом 2016 року. І дав вичерпне визначення:
Постправда – обставини, за яких об'єктивні факти є менш значимими під час формування громадської думки, ніж звернення до емоцій і особистих переконань
На практиці це означає, що, якщо, наприклад, якесь твердження політика вже було неодноразово розвінчане і визнане брехнею або помилкою, він може спокійно продовжувати його повторювати. Однаково знайдуться люди, які йому повірять. По-перше, тому що багато хто може бути з викриттям банально не знайомий – інформації навколо занадто багато, пропустити не дивно. А по-друге, твердження політика може подобатися людині набагато більше, ніж його критика, відповідати переконанням і картині світу. Емоції перекривають факти, брехня стає істиною. Так народжується постправда.
Нереальність
Ще одним важливим терміном, який прийшов слідом за постправдою, стала так звана «нереальність» (unreality). Це нова концепція, яка багато в чому схожа з пропагандою або теорією змов, але значно глобальніша за них. Найпростішим визначенням цієї концепції є поширена фраза: «Якщо факти суперечать моїй теорії, тим гірше для фактів». Людина вважає, що має цілісну і сформовану картину світу. Якщо якісь факти починають заважати цій картині, то людина сама викривляє свою реальність так, щоб вони не заважали.
Наприклад, за допомогою тієї ж конспірології. Заперечуючи одне пояснення якихось подій і явищ як незручне, людина змушена вдатися до іншого. Якщо вона вірить у те, що Росія не причетна до війни на Донбасі, то їй доводиться самій собі пояснити факт зруйнованих міст постійними бомбардуваннями їх українською армією. А успіхи української армії на фронті легко пояснюються для людини тим, що насправді там давно воюють солдати НАТО і американці. Адже вона переконана, що українці не могли б воювати самі.
Цей психологічний механізм значно полегшує роботу пропагандистові. Людину залишається тільки злегка підштовхнути до потрібних висновків, а решту з їх обгрунтування для себе і прийняття вона зробить сама. Навіть більше, така людина намертво прив'язується саме до тих ЗМІ та інформаційних майданчиків, які постійно підживлюють її викривлену реальність новими «фактами» і «доказами». Усе, що не вписується в картину світу, відмітається як брехня, пропаганда і та сама «постправда». Впевненість у власній реальності зміцнюється з кожним днем. Замкнуте коло.
Критика постправди
Але не все так страшно. Термін «постправда», нехай і пояснює багато з того, що відбувається в інформаційному просторі, є все ж умоглядним. Так, політики часто брешуть і перекручують факти, ЗМІ упереджені й ангажовані, а емоції часто бувають сильніші за логічне мислення і аналіз. Нічого нового в цьому немає, так було завжди.
Професор Гарвардського університету в сфері державного устрою Дженніфер Госчілд стверджує, що протягом XVIII і XIX століть ситуація з правдою та істиною в пресі була не кращою, ніж зараз. Памфлетні війни, відверті «замовлення» і «джинса», анонімні листівки та політичні інтриги через ЗМІ – це все вже було, і було неодноразово. Просто в ХХ столітті в США і Західній Європі преса стала значно нейтральнішою, з'явилися стандарти і правила, напруження публічної риторики помітно спало. А зараз «памфлетні війни» просто переживають друге народження після відносного затишшя.
Людина намертво прив'язується саме до тих ЗМІ, які постійно підживлюють її викривлену реальність новими "фактами" і "доказами"
Новизна в тому, що інформації навколо нас стало занадто багато. І людина банально не встигає її сприймати та аналізувати. З одного боку, вона бачить навколо себе безліч фактів, тверджень і домислів, а з іншого, не може зібрати їх воєдино. Людині починає здаватися, що від неї щось приховують. Тому вона шукає вже готові схеми сприйняття, які їй і підсовують пропагандисти.
Тому горезвісна «епоха постправди» – це не новий жахливий світ майбутнього, в якому нікому не можна вірити. Це час інформаційного дорослішання людства, коли нам доведеться звикнути перевіряти й аналізувати всі факти, що надходять. Об'єктивна істина нікуди не зникла. У певному сенсі вона ближча та доступніша, ніж будь-коли в історії людства. Просто тепер доводиться добре постаратися, щоб відокремити її від брехні.
Для колажу були використані фотографія Дональда Трампа gettyimages і кадри: © Киностудия «Казахфильм» им. Шакена Айманова, 1988 р., © DISNEY. ALL RIGHTS RESERVED.
