Важливіше писати історії, що змінюють життя ― але як?
Том Голман, американський журналіст видання The Oregonian, що має більш ніж 30-річний досвід. Він отримав Пулітцерівську премію за серію репортажів про хлопця Сема, що наважився на небезпечну операцію, щоб виправити вроджені вади обличчя. Він працює з людськими історіями і спеціалізується на сторітелінгу.
На третій зустрічі StayAtHome Media Stories від LMF Том розповідає, як написати історію, що торкатиме серця і змінюватиме людей.
Інший формат правди
«Я зараз на задньому подвір’ї свого будинку, на годиннику 9:30 і мій ньюзрум закритий уже 6 тижнів. Ми знаходимося на етапі трансформації журналістики, і сторітелінг важливий як ніколи», ― починає Том. На ньому округлі навушники, у руках класичний мікрофон, а на екрані вилітають нові реакції від Facebook «care».
Том каже, що через карантин зрозумів: сторітелери і не повинні сидіти в ньюзрумі, а мусять бути серед людей. Крім того, зараз люди відчувають голод до історій: «Надалі читачі потребуватимуть історій із самого серця подій, які нагадуватимуть, що всі ми схожі за своєю людською природою».
Том вважає, що секрет у розумінні, ким є ми самі. Тільки знаючи себе можна віднайти речі, що пробуджуватимуть вашу цікавість. І тільки так, на його думку, можна осягнути серцевину історії ― тільки так вона оживе. «Це не просто літери на папері, ― каже Том. ― Ми завжди звертаємо увагу на те, як історію написано, але треба звертати увагу на те, з чого все починається. З ідеї. Треба довіритися власному серцю і використовувати свої інструменти ― емоції».
Він звертається до музики. Том слухає її постійно і вважає, що вона допомагає віднайти приховані емоції. Адже до серця історії веде не голова і розуміння ― його треба відчувати. Тест на це відчуття ― сльози.
«Пандемія ― поворотний момент у журналістиці, ― продовжує Том. ― Ми можемо щоранку отримувати новини з різних джерел, але вони не навчать нас розуміти життя. Як це ― бути кимось? Як бути мамою у час пандемії, літньою людиною, дитиною? Історія розповідає дещо правдивіше, ніж факти ― це інший формат правди».
Життя завжди має значення
У коментарях назбирюється запитань: як знайти героя, як примусити говорити, як писати довгі історії у час коротких форматів. Том називає всі цікавими і складними, прекрасними ― і відповідає, пригадуючи власні історії.
Пригадує, як будучи молодим репортером ― а зараз йому вже 65 ― намагався будь-якими способом отримати історію і наполягав, коли герой чи героїня відмовлялися. Та тепер він такого не робить ― без довіри гарної історії все одно не вийде.
«Інтерв’ю ― це не балачка, ― пояснює Том. ― Ви мусите бути детективом ― уточнювати, шукати мотивацію, повертатися до заплутаних моментів». Він радить не питати «як минув ваш понеділок?» ― натомість «якби ви померли у понеділок, що би ви хотіли встигнути зробити?». Репортаж починається не тоді, коли починається інтерв’ю, а тоді, коли герой впускає у власний світ і невимовлені деталі стають видимими.
Справжня робота значно складніша, ніж те, чому навчають в університетах, тому думка про обов’язкову профільну освіту ― абсурд. У сторітелінгу важливі дві речі: історія, а не просто тема, і доступ до неї. «Я маю знайомого випускника Гарварду, з яким ніхто не хоче говорити ― він надокучливий, ― пояснює Том. ― Будьте емпатичними. Подумайте, чому хтось мусив би впускати вас у своє життя і розповідати, як йому ведеться».
Люди хочуть читати про тих, від кого можуть чогось навчитися, надихнутися, зрозуміти життя. Але написати таку історію складно, адже в цій сфері не існує прес-релізів, пояснень, жоден редактор не навчить, як це зробити ― ти не знаєш, над чим працюєш.
Розпізнати справжнього героя чи героїню і в час пандемії, і в будь-який інший, можна за двома ознаками ― ця людина надихає, а історія виходить якісною. «Звертайте увагу на людей у ваших спільнотах ― адже ви працюєте для них. Слухайте розмови у кав’ярні, на вулиці, уявляйте, яким буде перший день у школі після карантину, як ви вперше відвідаєте літню бабусю, як будуть жити ваші батьки, ваші друзі, ви самі», ― радить Том.
Він пригадує власний досвід ― зранку він ішов вулицею і побачив чоловіка, який читав книгу. Виявилося, що це «Злет нацизму в Німеччині 1920-1940». Том поцікавився, чому саме вона ― і чоловік відповів, що так і не закінчив старшу школу, та завжди любив вчитися. Тож тепер щоранку перед роботою він читає. Він працює прибиральником міських туалетів. «Це ― справжній герой. Ваше завдання його помітити і зробити видимим для інших. Справжні герої не шукають уваги, але їхня історія може змінити життя інших людей», ― пояснює Том.
Вдалий репортаж робить автора чи авторку кращою людиною, адже навчає слухати власне серце. Том вважає, що саме вміння розповідати історії лежить у фундаменті людства, і ми робимо це з самого дитинства. «Я ніби щодня ходжу до школи ― завжди чомусь навчаюся у своїх героїв, ― каже Том. ― Ці люди супроводжують мене, ніби духи ― вони завжди зі мною».
Том пригадує про одну зі своїх героїнь. Вона переїхала до Орегону з батьківської ферми. Безробітна, мала 5 дітей, чоловік, залежний від алкоголю, покинув сім’ю. Вона навчилася читати за Біблією, і щодня відкривала її, щоб знати, що робити завтра. Жінка вагалася: повернутися додому на ферму, де діти матимуть житло, чи ризикнути і лишитися в місті, де вони матимуть шанс на краще майбутнє? Навмання відкрила Біблію і прочитала: «Будь терплячою». Наступні 15 років вона працювала прибиральницею. І закінчується історія тим, що на родинний обід до неї приходять двоє шкільних вчителів, медсестра, бізнесмен і винахідник.
Історія отримала національну відзнаку. Жінка зателефонувала Томові: «Містере Том, я ніколи не думала, що моє життя має значення». І він відповів: «Завжди має значення. А історія дає йому структуру».
Йти за компасом
Репортаж ― це ніби кіно. Спершу є дуже загальна картина, на яку потрібно подивитися через вузький фокус. «Репортаж не отримує приз за те, що хтось хороший письменник. А за те, яка в нього структура. Сформована історія повинна засісти в тобі так, щоб її не можна було позбутися», ― вважає Том.
Він радить звертати особливу увагу на фінал і давати наприкінці читачам те, чого вони хочуть. Секрет сторітелінгу в тому, що не треба писати, допоки не знаєш, чим усе завершиться. Адже історія рухається до фіналу.
І не варто додавати мультимедійності там, де можна обійтися без відео ― часто воно тільки перевантажує аудиторію і позбавляє слова сили. Так само важливо знати, чого очікує читач, адже сподівання щодо книги і тексту в журналі різняться.
Та і книга, і стаття, і фільм працюють з однаковими виявами життя: одержимість, самопізнання, любов, смерть. Не варто спокушатися на новизну ― сила в тому, що поруч. «І ви, і я маємо почуття. Це те, для чого ми читаємо ― слова відкривають їх. Вдумайтеся: ви читаєте маленькі чорні знаки на папері ― і плачете. Надзвичайна сила», ― завершує Том.
Вже близько 9 вечора ― а у Тома все сильніше припікає сонце. Він говорить те, що завжди кажуть на офлайн-лекціях ― треба вірити в себе. Каже з тією особливою переконливістю, що мають тільки запрошені американські репортери, які отримали Пулітцера, але запевняють, що це лишень папірець. Розповідає, як хотів його отримати, але зрозумів, що писати треба заради самої історії. І каже наприкінці: «Ми всі вчимося одне в одного. Ідіть туди, куди вказує ваш компас».
