Британці кажуть, що вчорашні газети – упаковка для сьогоднішньої риби та смаженої картоплі. Та вчорашні новини нині стали новою формою журналістики – повільними новинами. Їхня мета полягає у тому, щоби повертатись до історій, що вже покрилися пилом; об’єктивно аналізувати та оцінювати факти; розповідати людям, чим закінчилася історія та допомагати їм зрозуміти її. Такі новини створюються у традиційному форматі, але з сучасним підходом.
П’ять років тому британський журналіст Роб Орчард (Rob Orchard) став співзасновником друкованого медіа Delayed Gratification, першого у світі журналу повільної журналістики. Він виходить щокварталу і аналізує події, що сталися у минулі три місяці. Наприклад, останній випуск містив статті про атаки в Кельні та сплеск вірусу Зіка у Венесуелі. Політика цього журналу відрізняється від політики сучасних новинних медіа, мета яких досягти читача чи глядача так швидко, наскільки це можливо. Гарячі новини з усього світу доступні двадцять чотири години на добу завдяки онлайн-трансляції. Але вони бувають неточними і не висвітлюються в контексті інших подій так, щоб люди краще розуміли їхні наслідки.
Повільність та точність можуть стати перевагою
Delayed Gratification навпаки вдалося повільність перетворити на перевагу. Журнал купують тому, що він не перший, а останній репортер з місця подій, який розповідає історію з ретроспективою. Коли камери відключили, журналісти роз’їхались, а тема зникла зі шпальт, робота Роба Орчарда та його команди тільки починається.
Цього року, виступаючи на Міжнародному фестивалі журналістики у Перуджі (Італія), Орчард пояснював: “Ми хотіли сповільнити темп та знайти цінність історії. Переважна більшість інших репортажів розповідає нам про те, що сталось, а не про те, що це означає”. Журнал зацікавлений не скільки в самій події, а в тому, на фоні чого вона сталася та до яких наслідків призвела. У команди є більше часу для детального дослідження, а у респондентів – для того, щоби обміркувати відповідь. “Люди не усвідомлюють того, що говорять в емоційних ситуаціях”.
Орчард визнає, що перші три роки роботи були боротьбою, а ввійти на ринок було складно. Упродовж трьох років він не виплачував собі заробітну плату, а жив за рахунок іншої роботи. Орчард навіть продав декілька своїх весільних подарунків, аби профінансувати журнал, що не містить реклами. Уже 2014 року, журнал покрив інвестування. Зараз він самоокуповується і може інвестувати в більші та якісніші історії, обираючи ті, на які інші медіа не звернули увагу. У журналу вже є 7000 підписників, 30% яких знаходяться поза межами Великої Британії. Видання має сучасне ілюстративне оформлення та інфографіку. “Нішу можна знайти”, – упевнений Орчард.
Важливо – переконати читачів у тому, що якісна журналістика має ціну
Хоча ідеалізм Орчарда допоміг йому окупити власний проект, він визнає, що дні друкованої журналістики скоро закінчаться. Люди хочуть отримувати новини безкоштовно, тому змушувати їх платити за це важко. “Але вам необхідно переконати людей у тому, що якісна журналістика має цінуˮ, – говорить він. Пітер Лауфер (Peter Laufer), професор журналістики Орегонського університету (the University of Oregon), погоджується з цим і вважає, що деякою мірою це виховує читача. Виступаючи на тому ж фестивалі у Перуджі, Лауфер зазначив, що обов’язок медіа полягає у тому, щоби створювати повну та ясну картину. Більше того, на його думку, висвітлення подій є незбалансованим: “П’ять тисяч журналістів зробили репортаж про похорони Майкла Джексона, хоча це могли зробити і декілька з них, у той час як решта працювали в інших частинах світу.”
Повільна журналістика вже поширилась і до Німеччини. Мюнхенську платформу Piqd.de запустили торік; профінансувала її фундація August Schwingenstein. Засновник стартапу Фредерік Фішер (Frederik Fischer), сказав на конференції, що допомога необхідна була для того, щоби пробратися крізь “джунгліˮ новин. “Якщо ви хочете піти в кінотеатр, то перед цим читаєте рецензії на фільмиˮ, – говорить він. На платформі Фішера розміщені статті, які варто прочитати, а також пояснення, чому це слід зробити.
Piqd.de не оцінює статті за допомогою алгоритмічного аналізу соціальних мереж. Натомість платформа має сотню експертів, до яких належать журналісти, політики та науковці. Кожен з них пише близько трьох рецензій щотижня. Платформа звертає увагу на статті у популярних медіа, але більше половини їхніх рейтингів стосуються незалежних медіа.
“Ми нарапляємо на багато талановитих репортерів з високою мотивацією, але всі вони мають труднощі з розробкою власного бренду,” – розповідає Фішер. Він сподівається, що одного дня якісна журналістика також отримуватиме “знак схваленняˮ, який зараз дають органічним продуктам, “справедливій торгівліˮ та відновлюваній енергії. Але це не означає, що потрібно виключати такі соціальні медіа як Facebook, незважаючи на те, що вони сприяють ще швидшому поширенню новин (часто неточних). Фішер вважає, що такі медіа “можна використовувати для того, щоб лише привернути увагу до вашого проекту, а потім спрямувати людей з Facebook на ваш веб-сайтˮ.
Чи є журнал повільної журналістики швидким підручником з історії?
Delayed Gratification на своєму сайті має посилання на Twitter, Facebook, Instagram та YouTube для того, щоб отримати пропозиції, показати свою інфографіку та анонси статей. Але Роб Орчард намагався уникнути використання соціальних медіа для формування кола читачів. Замість того, щоби використовувати вірусну рекламу, він робить ставку на безкоштовні події для своїх підписників. Це щось на зразок соціалізації. “Важливо зацікавити людей своєю ідеєю та згрупувати їх навколо проекту”, – говорить він. “Наш проект розпочала невелика група зацікавлених людей…Ви можете дивитися на це як на журнал повільної журналістики або швидкий підручник з історіїˮ.
Переклад з англійської мови статті “Is Slow News Better News?“
