Неділя, 22 Грудня
Головна Медіапростір Love is… писати репортажі

Love is… писати репортажі

1597

Або про кохання у репортажах та репортажі про кохання

Як і торти, кульки чи листівки у формі сердечок, тексти про кохання в медіа зазвичай з’являються в День святого Валентина. Цей матеріал також не виняток.

Втім, кохання буває різним. Як і тексти про це почуття: історії про любов, яка рятує чи руйнує, дарує світло чи засліплює, розкриває можливості чи, навпаки, звужує світ до однієї людини.

Як можна розкрити тему кохання і чому про нього варто писати не лише у спеціально відведені дати, розповідають репортерки та переможниці минулорічного Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» (а його тема, нагадаємо, була такою: «Коли ми кохаємо»)

«Так ніхто не кохав». Історії кохання та художній репортаж

«Історію кохання я написала випадково. Робила матеріал про генерала Ігоря Гордійчука, його славетне перебування на війні, поранення й те, як він вибрався з того світу.

Я хотіла почути, як усі ці події сприймала сім’я Гордійчука і попросила телефон його дружини. Пані Тетяна погодилась зустрітись», — розповідає репортерка Христина Коціра.

Тетяна Гордійчук була відкритою до розмови, вони з Христиною довго говорили, плакали та обіймались.

Пані Тетяна пригадувала, як знайшла чоловіка у госпіталі, їздила з ним на лікування, підтримувала. У реабілітаційному центрі в США процедури займали декілька годин на день, а решта часу — порожнеча.

Пані Тетяна намагалась розважити чоловіка, гуляла з ним парком, розмовляла, вмикала улюблений «Океан Ельзи».

«Репортаж “Війна на двох” про те, як кохання загоює рани, як підтримка та віра зцілюють», — каже журналістка. 

Історії кохання на тлі війни чи пандемії тригерять найбільше. Наприклад, репортаж Христини «З милим рай у бліндажі» з промовистим підзаголовком «Коли війна раптом дарує любов».

Христина Коціра пояснює: якщо знайти цікаві деталі та оригінально підійти до драматургії, можна добре написати будь-яку історію про любов.

«У мене є одна історія, яка мене найбільше вразила з усього, що я будь-коли чула, бачила чи читала.

У Черкаській області після Другої світової війни жінка прихистила німецького офіцера. Від великого кохання народився син. До 1988 року цей офіцер переховувався у спеціальній кімнатці, яку вони з жінкою облаштували на горищі.

Ця історія наче з художньої книжки і дуже кінематографічна. Сподіваюсь, що зможу знайти більше деталей та написати про це кохання репортаж», — говорить журналістка.

Вона додає, що насправді таких історій доволі багато, варто лишень пошукати.

«Якщо я вводжу в матеріал любовну лінію, то мені важливо, щоб почуття героїв допомогли розкрити їх, підсвітити певні якості. Для мене кохання — це не головний герой матеріалу», — говорить репортерка Оксана Расулова

Наприклад, репортаж «Більше, ніж брауні» — це історія про боротьбу за свою країну та стосунки під час війни на сході України, за можливість повернутися до мирного життя.

Репортаж «Палаюча пташка», який увійшов до трійки фіналістів конкурсу «Самовидець». Він про ветеранку Юлю. Її чоловік загинув на війні, після чого вона сама стала військовою.

У тексті йдеться про те, як людина може впоратися з втратою, побороти порожнечу всередині себе. Оксана каже, що коли побачила тему конкурсу, була впевнена, що нічого не писатиме.

Проте, коли дізналась про Юлю, вирішила розповісти її історію.

«Хочу, щоб визначальною частиною тексту були люди, а не те, є в них стосунки чи немає, закохані вони чи ні. Мені принципово, щоб за історією кохання було щось більше, щоб вона допомагала розкривати актуальні та важливі для суспільства теми», — пояснює Оксана.

Вона також пригадує репортаж «Ви — наші герої». Дружини кримських політв’язнів про суди, листи та репресивну систему», у якому присутня тема стосунків та кохання, проте вона не є головною.

Репортаж Єви Райської «Молитвами Нарциси» переміг у минулорічному конкурсі «Самовидець».

Авторка зізнається, що якби не запропонована організаторами тема, навряд писала би про кохання.

«Не переказуватиму текст. Лиш скажу, що у ньому йдеться про ромську жінку, яка дуже рано вийшла заміж. Я бачила хорошу тему, але навряд чи акцентувала би на темі кохання, якби не конкурс. Це дуже драматична історія, як і загалом життя ромів», — говорить Єва Райська.

Хороший репортаж про кохання повинен мати додану вартість, адже життя людей набагато складніше.

Читачам цікаві історії, у яких багато різної проблематики.

«Мій перший репортаж «Квіти від Артура» — про рома, який працює на міському ринку. Щоразу після роботи Артур дарує квітку продавчині із сусіднього магазину. І це триває вже декілька років. Ось така щемка романтична історія на завершення тексту про Артура», — розповідає журналістка.

«На перший погляд кохання — це тема, про яку найлегше писати. Проте не так просто знайти драматичну історію, яка б мала глибину і була цікава іншим.

Часто ми буквально розуміємо тему кохання і шукаємо прості історії. Однак цікавим може бути і найбанальніший сюжет, просто треба вміти його подати», — говорить репортерка Олена Лівіцька.

Її репортаж «Неля. Некохання» про Луцьк початку 2000-х та долю сутенерки Нелі потрапив у трійку фіналістів конкурсу «Самовидець».

«Героїня мого тексту зростала у неблагополучній сім’ї, виховувалась в інтернатах, не знала любові батьків і не мала кохання замолоду. Була заміжня, але ніколи не розповідала про свої стосунки.

Історія насправді про те, як Неля шукала кохання і чим її пошуки завершилися. Думаю, вона свого кохання так і не знайшла, тому у репортажу така назва», — пояснює Олена Лівіцька.

Якщо писати репортаж-портрет, неможливо уникнути теми кохання. Олена пригадує матеріал про луцького історика Вадима Кудя під назвою «Легендарний декан історичного».

Він народився у Ялті, пройшов Другу світову війну, після якої опинився у Луцьку та працював на історичному факультеті.

«Вадим Кудь розповідав про своє життя, роботу, показував старі фотографії. Наприкінці розмови запропонував зайти та поглянути на його дружину Ганну. 

Вона вже декілька років була паралізована і він не відходив від неї. Це було настільки ніжно і трепетно, що люди змогли зберегти кохання крізь усе життя», — говорить Олена Лівіцька.

«Не любити тебе — не можна». Кохання і медіа

«Потрібні історії, які повертають віру у справжність та чесність стосунків, — говорить Христина Коціра. — Варто розглядати історії кохання у багатьох аспектах. Не буває такого, що сім’я — це лише насолода».

«Я за те, щоб говорити про здорові стосунки і про людину у здорових стосунках в якомога більшій кількості форматів.

Кохання — це справді дуже велика частина життя для багатьох людей. До цієї тематики треба ставитися так само серйозно, як і до інших історій, з такою ж відповідальністю та дотриманням стандартів», — пояснює Оксана Расулова.

Не варто зациклюватися на «романтичному коханні на все життя» як на єдиному правильному варіанті й намагатися це транслювати.

Оксана наголошує, що потрібно говорити про людські стосунки в медіа і не нав’язувати при цьому певні стереотипи.

«Варто працювати над темою кохання з різних точок зору: наприклад, психології, сексології, культури тощо. І періодично писати про це у медіа.

Відповідно 14 лютого не буде суцільної лавини текстів про кохання, які ніхто не зможе споживати у такій кількості», — говорить журналістка.

Вона додає, що не варто вдавати, що ця тема проста, що її можна закинути у розділ «лайтові» чи віддати студентам-стажерам, які вигадають умовних «десять порад для класного сімейного життя».

До кожної теми повинен бути здоровий та відповідальний підхід.

«Ми точно не зможемо прожити лише серед сумних матеріалів. Людям потрібно періодично бачити світло на своєму шляху», — усміхається Єва Райська.

Важливо, щоб у складний час, на фоні війни та пандемії коронавірусу, з’являлись добре написані історії про любов.

Серед складних соціальних тем трапляються теплі історії, навіть з війни можна привести розповідь про кохання.

«У День святого Валентина в медіа мені бракує глибоких текстів про кохання, в які можна зануритися та переосмислити це свято.

Хочеться заповнити день не лише сердечками та рожевими кольорами, які всюди майорять на вулицях, а ґрунтовно зробленими матеріалами на тему кохання», — пояснює Єва Райська.

«У медіа мало позитивних історій кохання, оскільки їх справді складно написати, — каже Олена Лівіцька. — Ми підсвідомо шукаємо драму, хоча читачам потрібні і історії з щасливим завершенням.

Зрештою, нам бракує добре написаних історій не лише про кохання, але й про все на світі».

«Тільки тобою серце кричить моє». Кохання і герої матеріалів

Христина Коціра розповідає, що у момент написання тексту «страшенно любить свого героя з усіма його тріщинками».

«Я взагалі не вірю в об’єктивність, якщо йдеться не про стрічку новин. Тексти пишуть живі люди з власними поглядами та думками, — каже Христина. — У художніх репортажах важливо полюбити своїх героїв, це буде відчутно у матеріалі.

У мене були персонажі, які викликали негативні емоції, але коли я про них писала, то щиро цікавилась їхнім життям. Якщо підходити без емоцій до репортажу, то простіше надати усі дані комп’ютерній програмі: нехай сама складає текст, до якого не буде жодних запитань».

«Мені важливо відчувати синергію з людиною, про яку я пишу. Хочеться, щоб вона була мені цікава і поза роботою, — розповідає Єва Райська. — Втім, це також і пастка, бо звикаєш до своїх героїв, а вони — до тебе. Наприклад, в мене така історія з ромами».

Єва Райська говорить, що не може просто емоційно відмежуватися і писати про героя. Проте, коли до людини є симпатія, це дозволяє глибше розкрити її у матеріалі та написати хороший текст.

«Перебираю біль чи радість людини, уявляю, що вона могла б подумати та зробити.

Щоправда, Ганна Кралль писала, що не потрібно тягнути історії за собою. Потрібно ставити крапку у стосунках після тексту.

Однак в момент написання історії мені важливо захоплюватися людиною та відчувати з нею контакт», — підсумовує Єва Райська.

Олена Лівіцька також намагається не захоплюватися своїми героями, щоб потім «не носити їх за собою слідом».

Пригадує, що героїню репортажу «Неля. Некохання» дуже близько впустила у своє життя і вона це часто використовувала. Але коли Нелі не стало, Олена Лівіцька сприйняла її смерть як особисту драму і це було складно.

«Так чи інакше ти переймаєшся людськими долями та нанизуєш їх на себе немов намистинки.

Я маю декілька прикладів, коли підпустила героя надто близько до себе і він став частиною життя. У такому випадку починаєш відчувати відповідальність за все, що з ним відбувається після тексту.

З одного боку — це добре, а з іншого — дуже важко, оскільки такий герой в тебе не один. Вважаю, що треба навчитися відпускати своїх героїв», — розповідає журналістка.

«Якщо захоплюєшся людиною, з’являється більше наснаги розкрити її. Від цього текст тільки виграє. Головне, щоб симпатія до людини не затьмарювала процес роботи», — говорить Оксана Расулова.

Формат роботи над репортажем передбачає довгі розмови з людиною, глибоке занурення у її життя.

«Чесно скажу, колись написала репортаж про хлопця, якого дуже кохала. Мені здається, що це був один із моїх найкращих текстів», — додає Оксана наприкінці.

Media lab

Фото зображення

Наживо

Ефір

  • 09:01 Недільна літургія
  • 09:55 Телемагазин
  • 10:15 Храми Прикарпаття
  • 10:35 Мистецька мозаїка
  • 10:45 Телемагазин

Персони

"Не бійся бути тим, хто ти є насправді"
Юлія Токарук