Або як пишуться живі репортажі з неживими героями.
Реконструкція та реставрація архітектурних будівель завжди вимагає не лише знань, а й точності та зосередження. Це також стосується й текстових архітектурних реконструкцій. Поле, яке обрано для цього невеликого дослідження, охоплює жанр літературного репортажу. А фігуруватимуть у ньому тексти, автори яких за головних героїв обрали далеко не людей, міста чи місця, а будівлі.
Що ж ховається за статикою архітектурних споруд, де і в кого журналісти й журналістки, що пишуть про архітектуру, шукають історії, а також як вони роблять репортаж із неживими героями живим, – читайте далі у тексті.
* * *
У 1961 році в американського письменника Вільяма Зінссера замовили написати книжку до 50-річчя головного корпусу Нью-йоркської публічної бібліотеки на П’ятій авеню.
Вже саме речення викликає бажання та спокусу недочитати його до кінця. Щобільше, як писав сам автор: «Здавалося, це буде просто історія про мармурову будівлю з мільйонами запилених книжок». Проте лише здавалося.
Досвідчений письменник зумів створити розгорнутий живий репортаж про те, що відбувалося всередині цієї статичної «мармурової будівлі». Це вдалося йому завдяки тому, що замість вивчення історії бібліотеки у фондах та архівах, Вільям Зінссер вирішив піти інших шляхом (значно живішим) – поспілкуватися безпосередньо з працівниками бібліотеки.
Саме їхні розповіді створили цілісний динамічний твір, оскільки кожен з 19 опитаних кураторів різних відділів мав власну історію про бібліотеку і власну історію в бібліотеці.
Тому, як пізніше написав Зінссер: «Зрештою, моя історія про громадську установу виявилася історією про людей».
До речі, у 2016 році американський режисер Фредерік Вайзмен зняв документальний фільм «Ex Libris: Нью-Йоркська публічна бібліотека», що також розповідає про цю бібліотеку.
Тому часом завдяки дещо зміненим акцентам та перспективам документальний твір про публічні бібліотеки чи будь-які інші архітектурні споруди може виявитися цікавим інформативним дійством, що захоплює непересічною історією.
Голоси
Вільям Зінссер писав про «два стовпи, на які спирається документальна проза» – це люди та місця.
Саме залученість у текст голосів людей та влучні описи місцевості можуть розбавити образністю та динамікою звичний документалізм. Це припущення дієве й у контексті репортажів про архітектурні конструкції.
Журналістка Альона Вишницька у репортажі «Сусіди одного дому» про будівлю «Квіти України», нищення якої набуло великого розголосу та протесту, побудувала історію саме на розповідях та рефлексіях жителів й очевидців.
Завдяки цьому авторці вдалося наповнити текст емоційно та ритмічно, оскільки вона точно передала настрій людей, яких вона зустрічала біля будівлі.
Про людські голоси у репортажах розповідає журналістка Інна Волоська, наголошуючи на тому, що найцікавіші саме ті тексти, де присутні емоції й життя людини переплітається з життям будівлі.
Інна авторка трьох «архітектурних» репортажів на сайті «Локальної історії», які розповідають про синагоги: «Хасидська синагога в Чорткові: святиня, що занепадає духом», «Юдейський Темпль у Чернівцях: кіно, поставлене на павзу», «Велика синагога в Жовкві: храм без сентименту».
Згадане переплетення життів простежується у тексті «Юдейський Темпель у Чернівцях: кіно поставлене на павзу», де певний період історії синагоги (в цьому випадку її знищення) подається з точки зору жителя міста, який був очевидцем подій. Саме з його перспективи ми прочитуємо кілька вагомих інформативних епізодів у тексті.
На думку авторки, очевидці є важливим джерелом розповіді, які можуть додати емоцій у текст. Однак, за її словами, не варто питати в очевидців те, що можна дізнатись в експертів. Наприклад, коли була збудована будівля. Варто використати час, щоб дізнатись живу історію.
Архівна історія належить експертам, роль яких у таких репортажах доволі важлива, бо, на думку Інни, інформація від експертів складає основу тексту, вони можуть навести важливі історичні події, явища, наслідки, а також пояснити причини того, в якому стані будівля сьогодні.
Інна Волоська вкладає такий масив інформації та історичних фактів у доступний для нас довгочит саме завдяки експертам у різних дотичних до теми галузях. Про історію будівель розповідають історики, культурологи, наукові співробітники та інші.
Проте, що важливо, ці експерти у репортажах Інни не є безликими, їхня експертність не завуальована у майстерно прописаній історії. Радше навпаки: ввторка наділяє їх голосами і вони стають повноцінними героями репортажу.
Середовище
За Зінссером, другий стовп, на якому тримається документальна проза, – місце.
Однак потрібно справді докласти зусиль, аби не впасти у марудну описовість. Тому автор наголошував на потужній силі деталей.
Як приклад він подав фрагмент зі статті Джоан Дідіон «Золота мрія»: «Це Каліфорнія, де простіше послухати по телефону релігійну проповідь, ніж купити книжку. Це край високо зачесаного волосся, штанів-карпі і дівчат, для яких сенс життя зводиться до довгої білої сукні, народження Кемберлі, Шеррі чи Деббі, розлучення в Мексиці та повернення до школи перукарів».
Проте в Дідіон була вся Каліфорнія! А як бути з таким обмеженим простором як архітектурна споруда?
На це запитання відповідає Інна Волоська: «Коли я працюю на локації, то завжди детально розглядаю будівлю: вікна, фасад, сходи тощо. Часто роблю нотатки про те, що найбільше впадає в око.
Інколи цікаві деталі потрібно відшукати самому: обійти будівлю зі всіх сторін, розглянути зблизька. Важливо не поспішати, а вдосталь приділити часу на те, щоб склався певний образ будівлі, скажімо, пізнати її.
Адже не завжди помітно, що в одних із дверей може не бути ручки, а це може слугувати важливою деталлю».
Також журналістка наголошує на тому, що варто звернути увагу на середовище, де розташована споруда, оскільки це «місце життя будівлі».
Так у репортажі «Хасидська синагога в Чорткові: святиня, що занепадає духом» авторка прописує розташування споруди – «на розі вулиць Шевченка та Млинарської, в самому ”серці Чорткова”» – і залишає своїм читачам орієнтувальні знаки та більш цілісну картину для відтворення її в уяві.
Ще одна ознака, завдяки якій запам’ятовуються тексти Інни – це зворотній сюжет. Авторка починає історію про будівлю з теперішнього, розповідає про її стан, що про неї знають сучасники, як цю будівлю використовують, і так поступово доходить до історії та причини зведення споруди.
Авторка вважає, що у таких текстах важливо експериментувати зі структурою та послідовністю подій. Аби зробити текст живим, журналістка майстерно працює з деталями та художніми прийомами, які уособлюють будівлю.
А ще наголошує на декількох важливих моментах, які допоможуть у написанні таких репортажів: особисті історії, художні прийоми, спостережливість та деталі, уособлення будівлі.
На сайті «Локальної історії» можна почитати ще один текст, де фігурує розповідь про архітектурну споруду.
Це художній репортаж журналіста Захара Колісніченка «Розкіш і злидні курорту Куяльник».
Спочатку крізь власну оптику автор знайомить нас з місцевістю: три корпуси санаторію, висохле озеро, Будинок культури, поліклініка, шашлична, закинутий басейн, базар…
Коли діапазон навколо санаторію віддзеркалено, журналіст береться за відтворення історії споруди, доповнюючи розповідь хронологічними фактами, епістолярієм румунського поета Міхая Емінеску, розповідями та історіями відвідувачів, епізодом з фільму Дзиґи Вертова, а також багатьма фотографіями з описаного місця, що, як і текст, відтворюють настрій майже закинутої та занедбаної території.
Фоторепортажна експедиція
У контексті архітектурного репортажу варто згадати і Old khata Project. Йдеться про експедицію журналістки Світлани Ославської та фотографині Анни Ільченко, яка зосереджена на тому, щоб зафіксувати старі сільські хати, що доволі швидко стають пережитками, та розповісти історії людей, які живуть у цих хатах.
Розповіді-репортажі доповнюються фотографіями (чи, може, навпаки) і створюють цілісну картину-історію про людей і їхні домівки, а з цим про минуле й теперішнє; про те, що зникає і що варто зберегти.
Експедиція дослідниць охоплює різні регіони України: Полісся, Волинь, Покуття, Слобожанщину та інші. Щобільше, журналістку та фотографиню цікавлять саме ті хати, де ще досі живуть люди.
Анна Ільченко коментувала для «34home»: «Критеріїв вибору хати як таких у нас немає. Звісно, не хочеться фотографувати ті, які оббиті пластиком, бо в них я вже не бачу душі.
Тому ми шукаємо саме “давні” хати. «Давня хата» – це не про хронологію, а скоріше про культурне наповнення. Бо коли ти говориш “стара хата”, люди одразу уявляють певну дерев’яну будівлю, яка вже трохи розвалюється і в якій погано пахне.
А говориш слово “давня”, – складається зовсім інше враження. Так створюється враження, що певна історія, яку ти мусиш дізнатись».
Також проєкт вирізняється тим, що експедиторки не тільки фотографують й занотовують хати, людей та історії, а подають ще й інформацію та факти про стилі, традиційні риси й колористику, що були характерними для будівництва у різних регіонах України.
Замість підсумків
Художні репортажі про архітектурні споруди – доволі складне завдання, оскільки у багатьох випадках вимагає глибокого занурення в архівні матеріали, історичні довідки, спілкування з величезною кількістю тих, хто щось знає, може знати, або знає тих, хто колись щось знав.
Тобто це завжди дуже відчайдушна робота. Однак з прикладів можемо зробити висновки, що відчуття стилю й мови та художнє бачення журналістів і журналісток мають здатність виписувати фактурні та динамічні репортажі навіть там, де, здавалося, це неможливо.
