Голова ГО «Громадське радіо» та голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов виступив із такою промовою 20 квітня під час шостої конференції з медіаосвіти та медіаграмотності, яку організували міжнародна громадська організація Internews в Україні та Академія української преси (АУП).
Детальніше про конференцію тут.
Я вважаю, що фейкових новин не існує. Це термін, штучно привнесений в Україну для того, щоби створити враження, що раніше ми з цим не стикалися. Мовляв, ай-ай-ай, як нам важко з цим боротися, бо воно — нове.
Хіба? Я сам неодноразово був залучений до поширення неправдивих новин — свідомого та несвідомого. Насправді чимало з нас жили в СРСР — у суспільстві, де більшість новин були або неправдивими, або несправжніми. Тут є цікава різниця: неправдива новина — це, простіше кажучи, брехня, а несправжня — це повідомлення, яке створює видимість того, що воно цінне, а насправді нічого в нашому житті не міняє. На жаль, і перше, й друге досі існують в Україні.
Цього разу я залишу осторонь російську брехню й наведу кілька інших прикладів. Деякі з них — із власного досвіду.
2015 рік. Постійні брифінги Міністерства оборони України, з яких ми тиждень у тиждень дізнавалися, скільки одиниць бойової техніки було відремонтовано від початку АТО. То їх, одиниць, було 15027, потім стало 18048. Без пояснення, з якої причини доводилося ремонтувати цю техніку, ця інформація нам нічого не говорить. Скільки техніки пошкоджено в боях, скільки в результаті невправного поводження, скільки стояло на базах? Це та інформація, на підставі якої журналісти зможуть зробити важливі висновки.
У радянські часи, іноді вірячи в це, іноді ні, а часом через хибне розуміння обов’язку, мені доводилося поширювати неправдиві та несправжні новини. Утім із власного досвіду я знаю, що настає час, коли людина може сказати собі: «Досить». Для цього вона повинна усвідомити ту шкоду, яку завдає такими новинами, усвідомити, що брехня вбиває і що правдива й точна інформація, навпаки, рятує. Рятує психічне здоров’я, а часом і життя багатьох-багатьох людей. Бо обізнаний — означає попереджений, а попереджений — озброєний, чи, краще сказати, «убезпечений» від великої кількості загроз.
2004 рік. Я працював у цей час на Українській службі ВВС в Лондоні. Тоді з медіа звучало багато повідомлень про отруєння прогресивного кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. Практично не піддається сумніву, що його отруїли. Ми весь час чуємо, що в його крові було знайдено таку-то кількість діоксинів. То це підтвердили в одній клініці, то в іншій. І от раптом одної ночі, о 3-й годині за Лондоном і 5-й за Києвом, нам надходить новина від «Рудольфіннергаусу» — клініки, де обстежували Віктора Ющенка, що останні аналізи не дали підтвердження наявності в його крові діоксинів.
Ми отримали це повідомлення від дуже поважного агентства Reuters. Тим не менш, за правилами ВВС ми з колегою мали перевірити цю інформацію й почали це робити. Зателефонували кільком людям в команду Ющенка — звісно, о такій порі нам ніхто не відповів. У клініці слухавку взяв вахтер. Ми опинилися перед дилемою — чи передавати цю новину в ефір. І таки помилилися й дали. Звісно ж, з усіма прив’язками до джерел. Ми зробили це з огляду на те, що ця інформація суттєво відрізнялася від всього того, що повідомлялося раніше.
Але згодом з’ясувалося, що це була ретельно спланована спецоперація з дезінформації. За три-чотири місяці до того в «Рудольфіннергаус» влаштувалася на роботу одна людина, яка весь цей час сумлінно виконувала свої обов’язки, розсилаючи від імені установи правдиву інформацію. Щоб у слушний момент, коли команда Ющенка зібралася на нараду з вимкнутими мобільними телефонами, поширити це повідомлення. І сподіватися, що вона знайде вихід. Так і сталося. Її поширило Reuters, іспанське агентство EFE, і через нас — ВВС. Нам потім, звісно, вказали на неправильність нашої поведінки, й це для мене стало уроком того, наскільки ретельно можуть бути сплановані такі спецоперації. Іноді журналісти повідомляють такі новини через нехлюйство, іноді — через недосвідченість, іноді через бажання дати щось відмінне.
Чому ми говоримо, що фейкові новини тільки з’явилися? 1981 рік. Журналістка Джанет Кук отримує Пулітцерівську премію за свій матеріал «Життя Джиммі» (для The Washington Post. — MS). Джиммі — це бідолашний хлопчик із Вашингтона, якому ще немає й десяти років, а на його коричневого кольору ручках уже є сліди від вживання героїну. Америка шокована — це відбувається у столиці! Мер Вашингтона наказує розшукати Джиммі і врятувати від такого життя. Поліція не знаходить. І от що показово: в цій країні така довіра до медіа, що спершу нікому не спадає на думку, що це просто вигадка. Думають, що справа в некомпетентності поліції. Тоді мер вигадує історію, що Джиммі знайшли, йому надали допомогу, але виявилося, що він вже в такому стані, що незабаром помре. Тож бачимо розвиток брехливої історії, як це часто буває, коли брехня виявляється неодноразовою. Джанет Кук стала єдиною лауреаткою Пулітцера, яка повернула премію. Але не тому, що розкаялася за цей випадок, а тому що викрили іншу її брехню: журналістка написала, що отримала ступінь в університеті, а виш спростував це. Викриття цієї її вигадки призвело до викриття випадку із Джиммі.
А ось інша історія. Якось влітку 2016 року приходжу я на роботу, на «Громадське радіо». І бачу в нас на сайті новину із заголовком: «У студії “Громадського радіо” — найкрасивіша жінка планети за версією ООН». Не будемо обговорювати, наскільки цінною є ця новина в принципі. Я вважаю, що не надто. Ми запросили цю пані в ефір як співачку: аби поговорити про її пісні, досягнення, плани. Але вона принесла з собою сертифікат від організації UN Beauty Pageants — тобто начебто конкурсу краси ООН. З огляду на свою освіту, я розумію, що до компетенції ООН навряд чи входить визначення найкрасивіших людей планети. Але помилка моя полягала в тому, що я почав перевіряти… не з того кінця. Я перечитав статут ООН. Це забрало в мене купу часу. І, звісно, не знайшов там нічого про конкурси краси. Потім перевірив інформацію в українських медіа. Виявилося, що п’ять великих, солідних українських інформаційних агентств дали цю новину. Потім я вирішив пошукати англійською мовою й побачив в інтернеті стільки найкрасивіших людей планети з різних країн… Виявилося, що організація UN Beauty Pageants справді існує та використовує дуже подібну до ООН символіку. Тільки в самому низу їхнього сайту бачиш напис, що це ТОВ і воно не має ніякого відношення до всесвітньо відомої міжнародної організації. Можна легко розвінчати таку брехню — головне, як я, не починати зі статутів ООН. Цих найкрасивіших людей також увели в оману, інакше вони б не так пишалися цими сертифікатами.
Дуже багато залежить від того, в якій атмосфері ми живемо. Я давно почав звертати увагу на те, як працює команда співака Олега Винника. Помітив на вулицях Києва великі плакати про його концерт ще за півроку чи вісім місяців до події. За аналогією з Deep Purple та Монтсеррат Кабальє, яких також анонсують задовго до концертів, щоб люди змогли купити квитки. Потім Винник почав з’являтися на сторінках специфічних видань уже з означенням секс-символа. Ось як добре можна працювати над промоцією. Одного разу я прийшов на роботу й мені треба було дізнатися, що зробив напередодні наш Президент. Я набрав у пошуку: «Президент Порошенко». І першою мені випала штука, в яку я повірив. І не тому, що Порошенко міг таке зробити, а тому що це стосувалося Олега Винника. Я побачив заголовок: «Президент Порошенко відкрив концерт Винника у Вінниці». Я подумав: «Ой мамцю, до чого ми дожилися!». На щастя, колега звернула увагу, де це опубліковано — виявилося, на UA Review — ресурсі, який спеціалізується на жартівливих фейках. Це також є приклад того, як засобами гумору можна навчити людей медіаграмотності.
Із цього приводу я пригадую випадок із часів СРСР. У цій країні не знали, що французька газета Canard enchaîné спеціалізується на тому, що друкує вигадки. Це її фішка — така сатира. Багато людей у Франції читають цю газету та посилання на неї, щоби переконатися в тому, що цього не може бути. Наприкінці 1970-х видання написало, що Радянський Союз продав режиму Піночета партію танків. І ТАСС, і Міністерство закордонних справ СРСР зробили офіційні спростування цієї історії. Я уявляю, як тішилася редакція Canard enchaîné, що їхня публікація, ця «завідома неправда», викликала такий резонанс.
У США останніми місяцями активно заявляють, що російські акаунти здатні вплинути на президентські вибори. Тут ми також маємо замислитися — чи справді американська влада так вважає, чи робить вигляд, що вважає? Не все так просто. Іноді треба вдати, що небезпека більша, ніж насправді, щоб активно їй протистояти. Іноді ми теж так робимо, коли кажемо: «Ми вперше стикнулися із фейковими новинами! Хто міг знати, що через соціальні мережі можна поширити ту чи іншу інформацію». Та всі це знали. Бо існують віртуальні мережі, а існують — реальні, із нас з вами, справжніх людей.
Якщо будемо навчати одні одних медіаграмотності — не будемо загрожені. Будемо брехати — захлинемося брехнею. Будемо мовчати чи замовчувати — й те, що ми замовчували, підкрадеться звідкись та як шелепне по голові! Бо ми робили вигляд, що цього не існує. А будемо поширювати правду, будемо живі й будемо крепкі, як обценьки (плоскогубці. — MS).
