Класична журналістика має багато причин, щоб програти.
Нам випало жити в епоху інтернету, яка позбавила нас головного – монополії на посередництво. Нове середовище спричинилось до появи людей, які спілкуються з аудиторією безпосередньо, оминаючи редакції. Блогінг вже не виняток – він став новою нормою. Класичні медіа намагаються встигнути за своєю аудиторією, але в новій реальності їм доводиться бігти щодуху – тільки щоб залишатись на місці.
Появу інтернету сприймали як перемогу над інституційною цензурою. Здавалось, що Орвелл остаточно програв – і ніякий державний рубильник віднині не зможе визначати доступу до правди. Ми помилились. Інституційну цензуру замінила добровільна. Інтернет призвів до появи інформаційних бульбашок – тих, у які ми самі себе занурюємо, не бажаючи чути альтернативних точок зору.
Будь-яка соціальна мережа допомагає користувачеві оточити себе зручним контентом. Люди, з якими ми не погоджуємось, раніше чи пізніше зникають із нашої стрічки новин. Дуже скоро ми опиняємося у «теплих ваннах» – і починаємо вимірювати за ними реальність. Якісна журналістика має розширювати світогляд. А тепер їй на зміну все частіше приходить середовище, яке не розширює горизонтів, а звужує їх до точки зору твоїх однодумців. І ми живемо всередині цих коконів – не сходячись одні з одними ні в оцінках, ні в описі реальності.
Збільшення контенту підвищило конкуренцію. Виявилось, що в новій реальності торгувати емоціями значно вигідніше, аніж додатковим знанням. До того ж, «зрада» в усьому світі продається значно краще, аніж «перемога». Тому люди думають про реальність значно гірше, аніж є насправді. І це не тільки українська проблема – французи переконані, що 25 % їхніх співвітчизників – мусульмани, хоча насправді – тільки 8 %. І це лише відголосок тієї битви за реальність, яка розгортається на наших очах.
Журналістика виявилась полем бою, на якому воюють популісти, провокатори, лобісти й навіть окремі держави. Поміж реальністю і тим, як люди її собі уявляють, є прогалина – і в цю прогалину тепер вбивають клини і поодинокі особи, і цілі уряди. Прийнято було вважати, що журналістика повинна інформувати громадянина так, щоб забезпечити адекватний виборчий процес. А виявилось, що цю фразу завжди можна відкоригувати так, щоб замість «адекватний» у ній звучало слово «бажаний».
Ми так і не стали ринком. Класичним медійним ринком, на якому люди платять за нашу роботу прямо (через передплату) чи непрямо (переглядаючи рекламу). Серед нас опинилось занадто багато штрейкбрехерів. Вони готові надавати авдиторії безкоштовний контент заради того, щоб вирішити завдання свого власника. Ми встигли звикнути, що джанк-фуд витісняє здорове харчування. Настав час звикнути до того, що щось подібне із класичною журналістикою робить і джанк-контент.
Проти нас грають фінансово-промислові групи та партійні медіа. Російські пропагандистські холдинги та доморощені провокатори-одинаки. Наші конкуренти найменше думають про ринкові правила, тому що не намагаються бути бізнесом. Доки журналістика силкується пояснювати країні країну, вони прагнуть заперечувати реальність. І в цій сутичці використовують неконвенційну зброю: страхи, сльози, слабкості та упередження.
У нашій країні є тільки п’ять джерел фінансування. Будь-які медіа приречені вибирати собі гроші з обмеженого меню. Це держбюджет, олігархи, західні ґранти, російські вливання і сам споживач. Ті, які намагаються працювати за правилами, завжди опиняються в гіршому становищі, аніж ті, які не намагаються. Країна робить дурниці, тому що не платить за інформацію. Країна не платить за інформацію, тому що її переконують робити дурниці. Зачароване коло, вибратися із якого досить складно.
Корупцію складно перемогти, тому що від неї програють всі – але поступово, а виграють деякі – але багато. Із журналістикою – точно так само. Від відсутності якісного контенту втрачають всі – але поступово та непомітно. А виграють цілком конкретні центри впливу – але відчутно та вражаюче. Розрізнена більшість може перемогти лише завдяки солідарності – але рівень міжособистісної довіри в Україні коливається на рівні 25 %. Приблизно як у Бангладеш та Пакистані. І скандинавські 60 % видаються для нас недосяжно далекими. Як і їхній спосіб життя.
А в результаті одинаками вже стаємо ми самі. Та сама журналістика, яка намагається працювати за стандартами. Проти нас грають великі гроші та велика політика. Дріб’язкова скупість і традиції недовіри. Звичка спрощувати реальність і магічне мислення. Ті, які готові бути офіціантами, завжди будуть заробляти більше від своїх колег по цеху. Проблема лише в тому, що принцип «чого бажаєте» має мало спільного з нашою професією.
Але все це – зовсім не привід капітулювати. Радше навпаки. Нам просто випало жити в цю епоху битви за країну. За право приватизувати Україну змагається багато хто. І якщо якісна журналістика відступить – це лише полегшить їм завдання. А тому я не бачу жодного приводу відступати.
Зрештою перемагати, будучи в більшості, – нецікаво. А тому – let’s get ready to rumble.
За тиждень мав бути LMF 2020, і його тема – Справжня журналістика важлива (попри все!). Справжні журналісти ніколи не були лише посередниками між владою і суспільством. Головні функції якісної журналістики – контролювати, формувати порядок денний, ініціювати та модерувати суспільні дебати, ставити незручні питання і шукати відповіді. Ми обов’язково про це поговоримо на Lviv Media Forum 2021.
Головне зображення Daniel Herron
