У 2014 році, за даними Інституту масової інформації, близько 80 українських та іноземних журналістів побували в полоні проросійських сепаратистів у Криму та на території Донецької і Луганської областей. Дехто з журналістів перебував у полоні не більш ніж добу, інші – місяцями. Відтоді відбуваються незаконні арешти журналістів та блогерів у Криму, багато залишаються незаконно ув'язненими. ІМІ попросив журналіста і письменника Станіслава Асєєва, якого бойовики “ДНР” 28 місяців утримували в “Ізоляції”, описати свій досвід перебування в полоні та надати деякі рекомендації з безпеки для полонених.
Людина, яка вперше потрапляє до системи так званого МГБ як заручник, має розуміти дві базові речі, що надалі сформують її поведінку.
- Перша річ: з високою часткою ймовірності вас битимуть та катуватимуть. Це не є політичною заявою, а радше фактом статистики та нормами роботи персоналу “міністерства”: більша частина чоловічого цивільного населення, яка була заарештована так званим МГБ, зазнавала побиття чи катування.
- Звідси випливає другий факт: поведінка заручника має будуватися так, щоб утратити якнайменше здоров'я, притому що ці втрати неминучі. Іншими словами, із самого моменту затримання в жодному разі не йдіть на конфлікт із людьми в балаклавах, поводьтеся максимально м'яко в розмові, відповідайте чітко та тільки на запитання, щоб нікого не дратувати, і головне – підписуйте будь-які свідчення, якщо справа дійшла до катувань.
- Останнє може видатися дивним для тих, хто ніколи не стикався з роботою “МГБ”, та може викликати думку, ніби в людини є вибір. Але важливо розуміти ось що: катування так званого МГБ найчастіше базуються на ударах електричним струмом від дротів, які приєднуються до будь-якої частини тіла – від пальців ніг до геніталій чи вух. Отже, питання тільки в часі, коли ви підпишете необхідні папери й скільки здоров'я водночас ви втратите.
Наведу конкретний приклад із власного досвіду: навіть розуміючи все це й одразу погодившись підписати будь-який папірець, я зазнавав катувань струмом близько години, але після цього мене вже не чіпали. Тоді як до в'язнів, які із самого початку обрали тактику “не підпишу”, засосовували тортури навіть після власного підпису – тільки тому, що роздратували своїх катів, і ті почали отримувати задоволення від їхніх страждань.
Важливо також розуміти, що система “МГБ” – це статті, за якими є тільки один вихід на волю – через обмін. Ви не зможете просидіти весь термін ув'язнення, адже тільки за статтею “шпигунство” (найпоширенішою, і в сенсі катувань також) санкція починається від 10 років. Але навіть обмін, з огляду на політичні процеси та кількість ув'язнених (фактично чергу), – це декілька років для переважної більшості заручників. Тож принципово важливо розрахувати свої сили (як фізичні, так і психологічні) та зберегти якомога більше здоров'я на весь цей термін.
Щодо правил поведінки безпосередньо в неволі, то є низка специфічних моментів, які стосуються саме тих, хто потрапляє до “МГБ”:
- У цього “міністерства” в Донецьку немає власного офіційного ізолятора на кшталт СІЗО або “централу”. Це означає, що невизначений час ви перебуватимете або в підвалі якоїсь із будівель, або в “Ізоляції” – і це не матиме жодного стосунку до класичних кримінальних “понять”. Суть у тому, що ці “поняття” для вас насправді були б формою захисту, адже будують модель поведінки ув'язненого за чіткими правилами, які формувалися десятиліттями. Для цивільної особи, яка перебуває в стані шоку та далека від кримінального світу, “поняття” можуть звучати жахливо, але вони дають надію такій людині більш-менш підігнати своє життя під нову реальність, у яку “старі” зеки зобов'язані вас ввести, перш ніж питати про якісь помилки.
У системі ж “МГБ” все це відсутнє. Звісно, підвал сам по собі не вимагає окремої поведінки, а от в “Ізоляції” адміністрація нікого не сортує: у камері можуть сидіти місцеві бойовики, цивільні особи та люди з табірним досвідом ще до війни (простіше кажучи, кримінальники). Хай там як, тут теж є свої “смотрящіє”, яких, однак, обирає сама адміністрація, що вже є сюрреалізмом для класичної зони. Потрапивши до такої камери, слід привітатися звичайною цивільною мовою, після чого з вами зазвичай самі заговорять: покажуть, куди можна покласти речі, пояснять загальні правила камери (бо в різних камерах вони різні) та запитають, через що опинилися тут. Далі – повна невідомість у тому сенсі, що все залежатиме від ставлення до вас адміністрації та адекватності тих “старших”, які є в камері.
Щодо офіційних місць позбавлення волі – ізолятора тимчасового утримання, СІЗО та колонії, – то для людей, які потрапляють туди з “МГБ”, теж є специфіка. А саме: за “політичними” статтями в'язнів утримують окремо від загальної маси кримінальників. Це стосується як окремих постів у СІЗО, так і окремого барака, наприклад у 32-й зоні суворого режиму в Макіївці, куди потрапляє переважна більшість із системи “МГБ”. Але навіть з урахуванням цього варто знати деякі базові речі, які допоможуть людині в ситуації, якщо вона перетнеться зі світом криміналу (це можливо в ІТУ чи під час переміщення поза камерою та бараком).
Ще з радянських часів серед кримінальників діє принцип “в’язниця поза політикою”, який треба розуміти так: засуджену людину оцінюють лише за її вчинками, а не за політичними вподобаннями. Але й серед кримінальників знаходяться ті, що люблять “качнути за політику”, тобто причепитися до вашої статті “шпигунство” чи “екстремізм” (кажу це з власного досвіду однієї доби в ІТУ). У такому разі ви можете цілком упевнено посилатися на цей принцип з одним урахуванням: робити це треба чітко та впевнено, з відповідною інтонацією та специфічною мовою, бо інтелігентне “пробачте, а хіба...” призведе тільки до гірших наслідків.
Так чи інакше, але, потрапляючи до місць несвободи, вам усе одно доведеться вивчити ази тих “понять”, за якими живуть арештанти, адже в разі спірної ситуації судитимуть саме за ними, і окремий пост у СІЗО чи окремий барак табору точно не будуть тут аргументом. Ви маєте розуміти, що ці люди сприймають зону чи в’язницю як свій дім – і це саме ви в них “у гостях”, а не навпаки. Хоча з власного досвіду можу сказати, що за п’ять (на той час) років війни арештанти на зонах та у в'язницях в окупації вже звиклись із явищем “політичних”, тому особливо не чіпають цю касту, намагаючись просто жити своїм життям.
