«Правили текст, кричали у слухавку та погрожували».
Хтось очікував прочитати про себе не такий матеріал, хтось обурений, що його цитати скоротили, а хтось взагалі не планував потрапляти у ЗМІ, хоча й погодився на інтерв’ю. Кожна журналістка чи журналіст мають кілька історій про кумедні, неприємні, а іноді небезпечні, конфлікти з героями своїх матеріалів. Тетяна Гонченко дізналася, як журналісти діяли у конфліктних ситуаціях, як ці ситуації вплинули на їхню роботу та які висновки вони з них зробили.
Герой на 80% переписав текст
Ірина Андрейців, зараз працює на liga.net:
Кілька років тому я писала матеріал про людину, яка пережила складний діагноз та почала яскраво жити після цього. Ми зустрілися, мило поговорили, я задоволена прийшла до офісу. Ще при зустрічі сказала, що узгодження тексту, про яке він просив — це лише про перевірку фактів і втручатися він у сам текст не може. Запевняв, що усе зрозумів і тільки хоче перевірити терміни.
Текст прийшов переписаним на 80%. Він змінив усе: свою непряму мову, мої слова, описи і навіть лід. Спокійно почала пояснювати, що з цим не так, але ситуація була дуже напружена. Я була готова не публікувати матеріал взагалі.
Врешті, після кількох годин листувань мені вдалося переконати, що кожен виконує свою роботу і в мою він не втручається, як і я в його.
Історія закінчилася тим, що матеріал вийшов у моїй редакції, а герой задоволено репостив його по соцмережах. Після того його запрошували на різні телеканали розказувати свою історію.
Якщо ви знаєте, що робите, і чому це робите, не треба дозволяти сідати собі на голову. Це стосується як героїв, так і піарників, прес-служби і всіх інших. Кожен має робити те, у чому компетентний. Якщо я не вчу умовного хірурга, як оперувати, то і він не має мені розказувати, чому я маю будувати речення так, а не інакше. Для редагування у мене є редактор, який теж знає, що робить.
Спікерка попросила видалити коментар, бо вона «не так собі уявляла текст»
Аліна Шубська, журналістка-фрилансенка:
Якось я робила матеріал для сайту «Вікенд» про один із ресторанів. Спікерів було декілька. В тому числі, я зв’язалась з піарницею цього закладу, надіслала їй питання і отримала розгорнуті відповіді.
Як тільки текст вийшов, вона почала мені писати і вимагати прибрати її слова, бо матеріал вийшов не таким, як вона собі уявляла. Запевняла, що я не змогла донести думку, яку вона вклала у свої відповіді. Хоча з її слів я прибрала тільки слова-паразити та абсолютну «воду».
Головна редакторка видання, на щастя, стала на мою сторону і попросила, в разі чого, направляти героїню до неї. Коли я їй це повідомила, вона перестала мені писати, і претензій більше не було.
Проте ми були друзями у фейсбуку, і з того часу вона почала агресивно реагувати на мої пости та коментарі. Я пишу, що у мене депресія, або що я сумую за померлим котом, а вона ставить реакцію-сміх. Врешті я її забанила і відчула полегшення.
Герой розслідування тероризував повідомленнями
Галина Сергеєва, працювала у ТСН:
Одного разу, я знімала сюжет про шарлатанів в онкології. Зв’язалась з одним чоловіком, який обіцяв вилікувати рак содою та краплями його власного приготування. Чоловік запевняв, що вони допоможуть на всіх стадіях раку.
Я прикинулась, наче шукаю лікування для своєї тяжкохворої тітки, яка боїться йти до лікарні. Чоловік почав «окучувати» мене як міг. Ми зустрілись. Частину крапель він мені подарував, на інші виписав нічогенький рахунок, жодного разу не бачивши моєї уявної тітки. Ми сиділи на лавочці в парку, поки нас з кущів знімав оператор. Звук також записувався.
Моя помилка була в тому, що я дзвонила йому з свого особистого телефону. Для таких справ треба мати іншу картку. І хоча в сюжеті його обличчя не було, він тероризував мене злими ображеними повідомленнями ще з місяць. Я не відповідала. Адже я не порушувала закон. Потім його попустило.
Вважаю, що не треба боятись проводити розслідування. Абсолютна більшість людей нічим не загрожує журналісту. Хіба що ви робите репортаж про наркокартель, або про злочини олігарха.
Героїня інтерв’ю не захотіла його публікувати
Анна Абліцова, журналістка Laba:
Одного разу я захотіла записати інтерв’ю зі видавчинею корпоративного блогу. Цікаво було дізнатися, як вони його створюють, і що вона як експертка думає про тексти для бізнесу.
Я написала їй у фейсбуці, і ми домовились про розмову. Перед цим я надіслала список питань, які б хотілося проговорити. Потім зідзвонилися у скайпі. Після години інтерв’ю спікерка сказала, що в неї більше немає часу, і ми попрощалися.
Я підготувала текст, його прочитала моя редакторка — і ми відправили його на погодження. За декілька днів героїня залишила десяток коментарів у моєму гугл-документі в стилі «я такого не казала», «це не мої слова», «ви все перекрутили». І написала мені, що не хоче випускати такий слабкий текст.
Я порівняла текст із розшифровкою — і не побачила там перекручених думок. Написала їй про це і запропонувала допрацювати текст, якщо деякі фрази їй здаються некоректними. На що отримала відповідь: «Якщо все так, як в розшифровці, значить, у нас вийшло слабке даремне інтерв’ю. Я не хочу таке публікувати».
Врешті ми його не опублікували. Я дуже засмутилася і відходила ще тиждень.
Не скажу, що після цієї історії я зробила якісь висновки «типу потрібно було зробити інакше». Ні. За сім років у журналістиці подібних історій у мене не було, а, значить, я роблю свою роботу добре. Принаймні, хочеться в це вірити.
Мама загиблого обурилась, що її слова не додали в текст
Марічка Паплаускайте, співзасновниця та шеф-редакторка Reporters:
Незадовго після розстрілів на Майдані декілька журналістів з різних медіа вирішили записати історії загиблих. Ми почали розшукувати їхніх близьких та знайомих. Після розстрілів тоді минуло ще набагато часу, і, здається, не було навіть остаточних списків загиблих, тож шукати було непросто.
Я написала кілька таких історій. Для одного з текстів спілкувалася з дружиною та друзями вбитого. Пізніше ці тексти мали вийти збіркою у видавництві «Фоліо». Зверстаний PDF-файл майбутньої книжки потрапив до рідних героїв і сподобався не усім. Обурив він і маму одного з моїх героїв — власне, вона не мала претензій до написаного, але образилася, що я не поговорила з нею.
Я перепросила, що не знайшла її контакти раніше, і домовилася про розмову. Вона подзвонила і буквально начитала мені текст, який сама написала. Це була дуже непроста розмова, під час якої ми обидві плакали. Та, зрештою, я не могла поставити цей її текст — історії у книзі були певним чином уніфіковані і я мала дотримуватися формату. Але в той текст, який вже був написаний, додала одну цитату від мами.
Коли книжка вийшла, вона дзвонила мені кілька разів, кричала, погрожувала судовим позовом. Юридично не було до чого причепитись, але вона тиснула на емоції. Мовляв, ви ж зі мною разом плакали, коли я це читала, як ви могли це не опублікувати?
Я розуміла, що людина переживає горе, і намагалась спокійно пояснювати, чому зробила саме так. Це було емоційно непросто.
Через деякий час всі ці тексти вийшли також на сайті Української правди. Вже там після авторської історії ми додали текст, який мені зачитувала мама. На відміну від книжки, формат інтернет-ресурсу це дозволяв. Після того ми вже не мали конфліктів і вона більше не дзвонила.
За роки моєї роботи така історія була лише одна. Хоча зазвичай я не погоджую текст з героями публікації. Інколи можу надіслати цитати, щоб виправити виключно помилки у фактажі.
Завів у кафе і почав погрожувати
Ірина Андрейців, зараз працює на liga.net:
Якось я поїхала у відрядження в Трускавець. Уже не пам’ятаю теми матеріалу, але мало вийти щось на кшталт розслідування. Зустрілась з потенційним лиходієм на інтерв’ю, він завів у кафе для бесіди. Воно було абсолютно порожнім. Я була тоді молода й зелена. Це був перший досвід розслідування, тому запобіжник «Будь обережна» не спрацював.
Коли я почала розмову, він зрозумів, що до чого, почав погрожувати, кричати і навіть штовхатися. Зрештою, він вибіг з кафе, а я з тремтячими руками пішла на автобус до Львова. Мене трусило всю дорогу і ще весь вечір після цього.
Висновок для себе винесла залізний: з такими героями ніколи не можна залишатися наодинці. Треба зустрічатися тільки у людних місцях. Ну і бажано не бути при цьому самому.
А ще зрозуміла тоді, що поки не наріс мінімальний «панцир», краще попрацювати з іншими жанрами. Підросла, подорослішала, і зараз уже не боюся використовувати елементи розслідування для матеріалів.
Ахметов був незадоволений ремаркою про «Шахтар»
Дмитро Лиховій, зараз — головний редактор сайта «Новинарня»
Це було на початку нульових років. Я працював у газеті «Україна молода». Був заступником головного редактора, відповідав за два відділи — політика та спорт. У нас була рубрика «хроніка», в якій публікували зовсім короткі повідомлення про спортивні події.
Тоді в спортивних «кулуарах» я дізнався що воротар «Таврії» (Сімферополь) Ігор Бажан начебто пропустив необов’язкові голи на користь донецького «Шахтаря». Обізнані люди говорили, що це міг бути договірний матч. Я не написав про це прямо, але натякнув про це у короткому повідомленні в рубриці «хроніка».
Коли газета вийшла, на робочий телефон в «Україну молоду» подзвонила якась жінка зі словами: «Вас беспокоят из Донецка, из офиса Рината Леонидовича, он с вами сейчас будет говорить». Я трохи перелякався.
Виявилося, що в Ахметова були претензії саме до того абзацу. Він кричав на мене у слухавку — мовляв, як я міг собі таке дозволити, вони нас по світу пустять. Але конкретних погроз не було. Виговорився і на цьому все.
Так я почув, як звучить Рінат Ахметов і як він спілкується з пресою. Більше я з ним не перетинався.
На мою подальшу роботу це майже не впливало. Але ми почали писати на схожі теми ще обережніше, більш тонкими натяками, щоб газету не можна було засудити.
Головне зображення Photo by Jeff Siepman
