Пятниця, 3 Квітня
Головна Медіапростір Життя із травмою: чому журналістам потрібна психологічна підтримка

Життя із травмою: чому журналістам потрібна психологічна підтримка

77

Емоційне вигорання — проблема, знайома багатьом представникам та представницям так званих творчих професій, до яких відносять і журналістику.

І я — не виняток. Останні пару років я фокусуюся на соціальній тематиці: пишу про дискримінацію, булінг, домашнє насильство, записую історії ЛГБТ+ людей, людей, що живуть з ВІЛ, спілкуюся із онкохворими, наркозалежними, з людьми із рідкісними захворюваннями. Приділяю увагу темі смерті. Все це потребує емоційної стійкості, адже головне завдання журналіста —  залишатися об'єктивним та неупередженим, дивитися на ситуацію зі сторони та в жодному разі не приймати чужі історії близько до серця. Такий собі Залізний Лісоруб з країни Оз, який не має серця.

Та насправді ж все зовсім інакше. Ми все одно пропускаємо через себе чужі історії, співчуваємо та хвилюємося, іноді щиро прагнемо допомогти. Виявляється, що висвітлювати такі теми іноді досить нелегко. Трапляється, що чиясь історія вражає до глибини душі. А буває, що чужі розповіді стають тригером — зачіпають за живе, змушують згадати щось своє, важливе та болюче.


Все це відбивається на психологічному стані: привіт, професійна деформація, порушення сну, апатія та навіть — депресії. До цієї ж категорії належать і журналісти, які працюють на Донбасі, висвітлюють війну на Сході, пишуть про ветеранів, спілкуються із вдовами загиблих бійців та щодня першими рахують наші бойові і небойові втрати.

Попри все це, в Україні не прийнято вважати журналістів вразливою категорією. Мало хто насправді замислюється над тим, наскільки це складна професія. Часто трапляється, що сторонні спостерігачі не завжди розуміють: робота в ЗМІ потребує уміння швидко орієнтуватися в нових темах та переключати увагу з одного на інше, витримки та міцних нервів. А постійне спілкування з людьми жере чимало енергії.

Мало хто говорить про це вголос, обираючи для себе самостійну боротьбу із власними демонами. Комусь вдається побороти їх та вигребти на поверхню. Інші ж рано чи пізно йдуть із професії у суміжні сфери та клянуться більше ніколи не повертатися в журналістику.


Закордонний же досвід демонструє зворотнє. Можна знайти чимало англомовних публікацій на цю тему. Наприклад, матеріал на сайті The New Republic за 2015 рік розповідає, що журналісти, які пишуть про згвалтування, расизм та дискримінацію іноді бачать нічні жахіття через свою роботу та історії, які їм доводиться чути чи не щодня. Ресурс Poynter пропонує онлайн-курс для медійників, які висвітлюють теми війни, насильства, катастрофи та злочини.

На сайті Columbia Journalism Review знаходимо матеріал, у якому піднімається ще один важливий аспект цієї теми: ілюзія того, що ніякої проблеми нема.

Чимало журналістів, які працюють із травмою, вважають, що здатні впоратися із власними проблемами самотужки. Вони не сприймають всерйоз погіршення власного стану. Медійники можуть погоджуватися із тим, що психологічна допомога потрібна їхнім колегам, але заперечують, що цього потребують і вони самі. Щось схоже, до речі, було і зі мною: протягом тривалого часу я вважала, що мені не потрібна підтримка та допомога. Замислилася над проблемою лише після того, коли оточуючі почали постійно запитувати, чи не складно це — писати про такі теми.


Та насправді ж, таким журналістам необхідна психологічна підтримка та можливість реабілітації під супроводом спеціаліста. При цьому, одного лише психотерапевта у індивідуальному порядку може здатися замало. В таких випадках допоможуть групові семінари, тренінги та лекції, де у кожного з учасників буде можливість почути інших та зрозуміти: ви — не одні.

Цим напрямком займається, зокрема, американський центр Dart Center. Це проект Колумбійського університету в Нью-Йорку. Вони регулярно проводять власні заходи, крім того, з ними можна домовитися про тренінг у вашій країні, вашому місті, для вашої редакції. Dart Center також має власну премію — це нагорода, яку щорічно присуджують журналістам, які висвітлюють травму.

Журналісти, так само, як і психотерапевти, також регулярно перебувають у тісному контакті з людьми, які пережили травматичні події. Отже, маємо справу із вторинною травматизацією. Певним чином, ми "розвантажуємо" цих людей, але потрібен хтось, хто розвантажить нас самих. Ось чому психологічна підтримка для журналістів так важлива.


Цей напрямок потребує розвитку і в Україні. Адже все, що ми маємо наразі, це лише кілька приватних локальних ініціатив. Центрів та організацій, які займалися би цим на регулярній основі та могли допомогти всім, хто цього потребує, нема. Можливо, одна з причин — це замовчування самої проблеми.

А тому перше, що треба зробити — перестати мовчати. Визнати проблему, не боятися зізнатися іншим у тому, що ви потребуєте підтримки. І ця підтримка обов’язково знайдеться.


Детектора медіа

Наживо

Ефір

  • 19:15 Про головне в деталях
  • 20:00 Від щирого серця
  • 20:10 Deutsche Welle: «Shift»
  • 20:35 Ростіть великі
  • 20:45 Вісті

Персони

"І се минесі!"
Іван Гладиш