Неділя, 26 Травня
Головна Медіапростір Девід Саттер: «Найбільша проблема — переконати людей, що правда в їхніх інтересах»

Девід Саттер: «Найбільша проблема — переконати людей, що правда в їхніх інтересах»

430

Американський журналіст Девід Саттер — про те, чому комуністична дійсність була схожа на безумство і як заповнити ціннісний вакуум у пострадянському суспільстві.


«Радянський Союз розвалився, тому що був заснований на брехні та фіктивній ідеології, яка претендувала на систему універсального пояснення. Люди були змушені ставитися до неї як до релігії. Ленін сам казав, що сперечатися з марксизмом — це все одного що сперечатися з аксіомами геометрії. Очевидно, що простір для дискусій у такій країні був невеликий», — каже знавець тоталітарних режимів, колишній кореспондент Financial Times та Wall Street Journal у Радянському Союзі Девід Саттер.

На Форумі видавців у Львові він презентував українські переклади своїх книжок «Доба безумства» та «Менше знаєш, краще спиш», що вийшли у видавництві «Дух і літера».

Каральна психіатрія

Чому у своїй книжці «Доба безумства» я приділив так багато уваги жертвам психічних репресій? Тому що їхні випадки найяскравіше відбивають жахи тієї репресивної машини. Це ж було справжнє безумство — поміщати здорових людей у психіатричні лікарні.

Ще в Російській імперії існувала практика психіатричних репресій. Наприклад, письменника Петра Чаадаєва у XIX столітті за критику імперії помістили до психіатричної лікарні. Проте за часів сталінського терору, чисток і репресій у такій практиці не було потреби. Вона набула поширення у «спокійніші» часи Андропова.

Цей метод поширився і став дуже ефективним у робочих колективах. Коли людина скаржилася, наприклад, на порушення технічної безпеки, партійний керівник заводу звертався з цим до КДБ. Спецслужби повідомляли до психіатричного диспансеру і з працівником починалася робота. Йому телефонували, цікавилися психічним станом, викликали на обстеження до диспансеру. Якщо це не працювало, то людину забирали до місцевої психіатричної лікарні. А тих, хто взагалі не розумів прозорих натяків, як казали в СРСР, лікували психотропними препаратами.

В СРСР була лише видимість того, що людина може знайти справедливість, якщо вона звернеться до влади. Людей із їхніми скаргами ганяли різними інституціями місяцями. Після цієї втомливої біганини й очікування можна справді збожеволіти. Тому коли нещасного нарешті допускали до інстанції, яка б могла йому реально допомогти, на прийом запрошували психіатра. Лікарі іноді підходили і пропонували цій повній розпачу людині психіатричну допомогу. Насправді це був натяк, що за умови продовження пошуків правди чи рішення проблеми все закінчиться погано. У книжці «Доба безумства» я зібрав багато таких історій для того, щоб читачі зрозуміли, що ці страшні умови життя людей стали причиною теперішньої дійсності.

 

Розповім анекдотичну історію, яка трапилась у реальному житті і стосується України. Дисидент Леонід Плющ багато писав про те, як реформувати систему. Тоді всі були обмежені рамками марксизму — навіть дисиденти дозволяли собі інакомислення лише в ключі трансформування наявної ідеології. Не могло статися так, що хтось узяв і заперечив марксизм. Тому за пропозицію змінити ідеологію Плюща запроторили до Дніпропетровської психлікарні.

Проте якимось чином його статті потрапили до рук членів французької комуністичної партії. Вони помітили, що ідеї Плюща дуже схожі на їхню програму. Вийшло так, що за логікою СРСР уся французька компартія мала би потрапити до психлікарні.

Тому вони почали клопотати про звільнення дисидента й домоглися свого. Плюща посадили в літак і доправили до Парижа, де в аеропорту його зустрічали кореспонденти «Радіо Свобода», «Голосу Америки», The New York Times. Проте все, що Плющ зміг їм сказати — що він залишається марксистом. Один із пацієнтів лікарні, де тримали Плюща, сказав, що, можливо, він і справді був божевільним, раз, вирвавшись із пекла до Парижа, не зміг сказати нічого кращого.

Російська агресія — самозахист клептократичної влади

Важливо розуміти, що Радянський Союз не існував би в умовах вільного поширення інформації. Його ідеологія базувалася на обмані, й під час Перебудови, коли з’явився доступ до інформації, почала розвалюватися. Адже це означало розкриття правди про репресії, Голодомор, масові чистки, Другу світову, пакт Молотова — Ріббентропа. Люди зрозуміли, що жили не в раю.

Дотепер найсерйознішим викликом пострадянському простору залишається заміна цінностей дискредитованої тоталітарної системи демократичними. Демократична держава має бути заснована на всьому, що відкидала комуністична ідеологія: на універсальних людських цінностях. На тому, що людина сама є метою, має цінність і не може бути витратним матеріалом або безликим гвинтиком у системі.

У Росії цієї заміни не сталося. У книжці «Менше знаєш, краще спиш» я досліджую дорогу Росії до терору під час правління Єльцина та Путіна. Після розпаду Радянського Союзу в Росії думали, що головне — передати власність у приватні руки. Нікого не обходило, в чиї саме. Потім країна зубожіла, Єльцин утратив популярність. І зрештою почалися терористичні акти. Родина Єльцина уникнула відповідальності, а його ставленик Володимир Путін став президентом.

 

Заради справедливості мушу сказати: такого безумства, як в СРСР, у сучасній Росії немає. Ідеологія визначала правила гри: треба було встановити тоталітарну систему й діяти в її межах. Нині система працює на зміцнення влади невеличкої групи шахраїв. Українцям також важливо розуміти ситуацію в Росії. Багато людей не розуміють, чому Путін до анексії багато разів казав, що Росія не має територіальних претензій до України, а потім вирішив почати війну на чужій території. Він зробив це тому, що Майдан був прямою загрозою для його режиму. І тепер позитивна трансформація України може стати чинником дестабілізації для клептократичної російської влади, тому ця агресія, яка триває досі, була самозахистом.

Кінцевий продукт деградації російського інтелектуального середовища

Мені заборонений в’їзд до Росії, проте завдяки ентузіастам росіяни можуть читати мої праці російською в інтернеті. Багато книгарень відмовляються продавати мої книжки, а багато людей, включно з опозицією, не хочуть навіть думати про те, що описане в них можливе. Вони не хочуть визнати, що Єльцин був не кращим за Путіна. Це стосується не тільки Росії. В Інституті політичної науки в Парижі в останню хвилину без попередження скасували мій виступ, і досі відмовляють у можливості прочитати там лекцію. Тепер найбільша проблема — переконати людей, що правда в їхніх інтересах. Вона не зникне навіть через те, що багато людей не хочуть її чути.

Ціннісний вакуум, який утворився після знищення радянської ідеології, не заповнений ані в Росії, ані в Україні. Людям обох країн необхідно повністю це вилікувати й відновити нормальну свідомість та моральні принципи, навмисно знищені в СРСР. Зобов’язання жити в брехні викликало в радянських громадян роздвоєння особистості. Люди навчилися реагувати за правилами фіктивного світу і водночас мислити досить раціонально в повсякденному житті.

Таке роздвоєння спричинило аморальність. Ленін говорив у промові перед комсомолом: «Ми не віримо в абстрактну мораль або в універсальну мораль. Наша моральність — це дія, це моральність, яка будує новий світ. Все, що в інтересах робочого класу — це правильно. Все, що суперечить — зло». Ці нісенітниці важко вкладаються в голові. Це був кінцевий продукт деградації російського інтелектуального середовища.

Під впливом марксистської ідеології люди вірили, що мають відповіді на всі питання. Із радянською людиною було важко говорити, бо вона все знала і ні в чому не сумнівалася. Коли я вперше приїхав до СРСР, то їздив у поїздах із людьми, які хотіли говорити зі мною про політику, адже я був американським кореспондентом. Вони говорили мені, що у Штатах усім керують гроші. Я відповідав, що не всім, і наводив приклад демократичних виборів. Вони відповідали, що вибори — це жарт і їх контролюють багатії, а ось у Союзі — справжня демократія. Отже, один кандидат — справжня демократія, а два — імітація. При цьому вони дивилися на мене як на найдурнішого учня, якому потрібно засвоїти найфундаментальнішу ідею у світі. Я ж мав відчуття, що я у психлікарні.

Найважливіше нині — це визнати історичну реальність. Увічнити жертв злочинів і нацистів, і комуністів. Відновити ідею, що життя людини щось означає. Це завдання інтелектуалів — пояснити людям, до чого призводить система, в якій людина є гвинтиком. Потрібна правова система, яка дасть людям відчуття, що справедливість можлива. Це найбільший виклик для пострадянських суспільств.

Фото Ангеліни Ломакіної

Ангеліна Ломакіна

 

Наживо

Ефір

  • 03:50 Т/с «Пригоди молодого Індіани Джонса»
  • 06:00 Гімн України. Молитва
  • 06:05 Живи яскраво
  • 06:35 Шлях до Європи
  • 05:20 Музика на Галичині

Персони

«Лиш праця єдина з неволі нас вирве»
Іван Харук